Мисько Ірина, вчителька історії, Клебанський ліцей Тульчинської міської ради, Вінницька обл., Тульчинський р-н, с. Клебань

“1000 днів війни. Мій шлях”

Ну як же так, хто б колись сказав, що ми — нащадки славного народу — підемо в бій з нечистою ордою, і будуть сльози литись градом, ненависть розцвіте до тих проклятих, які мордують і катують, не боячись гріха тяжкого. Малоросійство — це не політика, це капітуляція.

ХХІ століття, спокійне мирне життя. Казалося б, для щастя маємо усе — якби не ворог той проклятий, який прийшов життя й домівки наші забирати. Який лютує, біситься, що ми незламні і єдині.

Тисяча днів — і кожний день як на долоні: від першої сирени до сьогодні — усе тремтить і холонить.

24 лютого 2022 року, четвер, близько о 3:40 — розпочинається відкритий напад рф на Україну. Маленьке село, що на Поділлі, чує вибухи і бачить полум’я вогню, від якого здригаюсь і я, годуючи маленького сина на руках, якому лиш тільки один рік... Період, який потребує тільки насолоди від свого життя, час, про який могла б тільки мріяти, але…

Подих зупинився, серце б’ється швидше, мозок не сприймає. Хоча усе зрозуміла з першої секунди. Вибігаю на вулицю, знову вибухи, падають ракети на військову частину.

Вибігає з сусідньої хати чоловік, кричить: «Іро, почалось!» Ноги підкошуються, серце вилітає. Перша думка — ідуть з Придністров’я. Пробуджую рідних, розпочалося саме страшне, що могло б тільки статись.

Паніка. Думки зосередженої немаємо. Чоловік, який найбільше тримається, розпочинає готувати укриття в підвалі під будинком. Перші тривоги, які супроводжуються в селі під звуки дзвонів у сільському храмі, ми проводимо в укритті — далекому, яке не відповідає нормі.

Життя зупинилось. Школа, садочок, робота, буденні справи...

Через кілька днів розумієш, що у нас ще не так страшно, як в інших: у нас війна з повітря, наступу немає. І починаєш думати здоровою головою — а що я зроблю для того, щоб наблизити Перемогу?

Розпочали з волонтерської діяльності: збір коштів, продуктів харчування, теплого одягу, приймаємо переселенців, допомагаємо їм із проживанням. На базі ліцею, в якому і працюю вчителькою історії, організовуємо плетіння сіток, шиття подушок, ліплення вареників, голубців, випікання пирогів та ін.

Якось стає легше на душі — і з’являється все більша віра в Перемогу нашої неньки України. Вся родина, близькі — залишаємось у своїй країні і працюємо задля однієї мети: перемогти клятого ворога.

З часом відновилося навчання у школі. Стає все легше, хоч і прилітає у нас частенько. Навчаємось подеколи в шкільному укритті. Як вчитель виховую дітей як справжніх патріотів і бачу у вихованцях дух єднання, віру, що все буде Україна.

І виходу у нас немає, як бути гідними громадянами своєї країни й відновлювати її після Перемоги. Адже хто, як не ми, маємо ще стояти на п’єдесталі своєї держави — Україна.

1000 днів війни — але учні сповнені мрій і надій на щасливе майбутнє. Дехто з них планує брати зброю до рук і захищати рідну землю від ворогів, а я у страшному сні не можу уявити цього.

Але ж війна змінила нас усіх. І підняла наш дух. Ми стали сильними, об’єднаними, які разом творимо справи на благо держави, тому що держава — це я, а не те, що вони з нею зробили.

І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то не було б нам за що хвилюватись. Бо хто за що, а ми — за незалежність. Отож нам так і важко через те.

Дочекаємось усіх Захисників і Захисниць — і відсвяткуємо ще програш московської орди. Дякуємо уклінно! Слава Україні! Слава нашим Героям!