Гатько Ольга Євгеніївна, вчитель, Торецький професійний ліцей Донецької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо би треба було описати мій шлях через пісні, то це мало би, напевно, приблизно такий вигляд:

«Вышел в степь донецкую парень молодой»…  стукіт коліс потяга…

«Як тебе не любити, Києве мій?»…  звуки сирен…

«Як зійдуть сніги із гір потоками, ой, глибокими, навесні…»  тиша, серцебиття…

Але почну я все ж прозою. Гіркою прозою буття. Ранок 22 лютого 2024 року. Підняла дітей, стала перед ними на коліна, взяла за руки і сказала їм, що почалася війна. Не пам’ятаю, щоби слова давалися мені так важко.

Цілий місяць я ще намагалася переконати себе, що в Торецьку більш-менш безпечно. Шукала в голові аргументи-зачіпки, які би приспали безкінечні тяжливі думки. Телевізор показує жахи війни. Діти під час повітряної тривоги ховаються під стіл, де  зробили собі шалаша. Ми з мамою спокійно і зважено розмірковуємо про те, що коли ми будемо ховатися в льосі та на нас впаде бомба, то нам потрібно буде якось вибиратися звідти, то вирішуємо зняти міжкімнатні двері з петель та підперти ними шухляду, щоб була якась шпаринка для звільнення. Паралельно скуповуємо рештки продуктів у майже порожніх магазинах. І чекаємо. Чекаємо. Чекаємо... Звуки ворожих літаків стають нормою життя. Країна палає. Люди рятуються. Люди воюють. Люди помирають.

Через місяць ми вирішили евакуюватися. Налякані мої діти, неспокійна я. Степи…Вокзали…Сирени…Темрява…Гірські річки!

Напевно, ближче до Закарпаття ми вже відчули себе в безпеці. Із захопленням роздивлялися незнайомі краєвиди. Вперше побачили справжні гори замість звичних териконів. З’явилося відчуття цікавості та голоду.  Ми дісталися Сваляви і нас поселили в дитячому садочку. Діти були в захваті) Маленькі ліжечка, маленькі стільчики, купа іграшок та забавок, дитячий майданчик! Кращого неможливо уявити на той момент. Дітям) Дорослі почували себе наче якимись Ґулліверами серед цих дрібно-маленьких речей. А на манюсіньких ліжечках можна було лягти у повний зріст лише методом Білосніжки) Але ми були в безпеці! І це – найголовніше.

Протягом цієї 1000 днів війни ні я, ні мої діти не бачили смерть на власні очі. Нам пощастило, так би мовити. А дрібні оці переселенські незручності зараз згадуються із теплою посмішкою вдячності.

Проте є речі, які стоять перед очима досі. Одна з них – це невеличка кількість військовослужбовців, яка зустрілася нам, коли ми евакуювалися. Геть молоді юнаки. І серед них був дуже усміхнений хлопець/воїн у панамі та жовтих окулярах, що так радісно помахав нам із дітьми рукою! Де він зараз? Хто він? Чи живий? Чи досі він має сили посміхатися?