Єлагіна Анастасія, 9-в клас, ліцей № 42 Дніпровського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Науменко Ірина Володимирівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чому війни й досі існують? Чому омріяний мир ніяк не настане?

Напевно, тому що людство ніколи не усвідомить своїх помилок. І через це зараз я існую, в чужому місті, а не живу, спілкуючись з чужими людьми. Поки моя домівка за десятки кілометрів від мене,

все моє дитинство, всі мої рідні та друзі. Все моє життя. Все залишилося там, в Бердянську.

На третьому пляжі, на дамбі, біля Азовського моря та бабусиного дому. Ми були вимушені покинути все це та податися в невідомість, віддати своє життя в руки долі.

Заради чого?

Звісно ж, ми могли б залишитися в Бердянську, в рідній квартирі, але чи була б вона такою ж рідною? Чи було б сонце таким же ніжним та світлим? Чи було б так само добре при російській владі?

Зараз, як ніколи, люди ненавидять одне одного. Кожен зробив свій вибір та визначив свої пріоритети. Я й сама не знаю, чи правильний вибір ми робили. Хтось мене засудить, хтось зрозуміє, але іноді питання моралі стають по-справжньому неважливими. Та все одно бажання справедливості змушує починати думати головою. Здається, що у деяких людей воно взагалі відключене.

Інколи не розумію чому саме мене закинуло в іншу частину країни, майже без копійки в кармані? З однією валізою в яку ми вмістили все своє життя.

А почалося все 24 лютого 2022 року, хаос, непорозуміння та, напевно, найтупіше рішення в моєму житті. Багато в кого мізки перестають працювати під час паніки, ми теж з цієї кварти населення виявилися. Дивлячись назад, я дивуюся з цієї нашої «залізної» логіки. Ну звісно ж росія буде бомбардувати порт в стратегічно важливому місті, яке вона може окупувати! І керуючись цією ідеєю, ми поїхали проти ночі в село. Це здавалося хорошим задумом, але до першої сварки, а потім і до другої, і до третьої, ну не можуть же найрідніші родичі розсваритися за якихось 9 днів! Виявилось, що можуть. І після вбитих нервів та моря сліз батьки таки зрозуміли, що краще повертатися в місто, але російські війська зробили це раніше за нас. Тому повернення відкладалося ще на декілька днів, а я встигла накричати на двоюрідного молодшого брата та проклясти його на все життя. Мабуть, найтепліші спогади з села, це коли ми бігали сонні в погреб, сиділи на картоплі та бочках з огірками і лякалися від звуків російської військової техніки.

І ось перший рівень страждань закінчився, і ми все-таки зібралися назад до Бердянська. Але як я вже казала, росіяни встигли захопити місто і наближені до нього населені пункти, тому просто так взяти й поїхати ми не могли. Досі пам’ятаю обгорілу військову машину на узбіччі та сліди від танків на пшеничному полі. Наше місто, ніби стрілами накрила ворожа техніка.

Окрім небезпеки підірватися, було ще тим випробуванням проїхати крізь російський блокпост.

Все мало пройти спокійно так як треба, і наче так і було. Спочатку перевірка пройшла добре й здавалося, що всі труднощі позаду, але наша машина вирішила трохи пожартувати з нами. Тому як тільки ми збиралися спокійно собі їхати далі, дроти сигналізації від’єдналися і на все поле було чути цю сигналізацію. На щастя, військові не відреагували на це агресивно й ми змогли продовжити свій шлях.

Рано чи пізно, всі мрії, неначе хвилі, розбиваються об скелі реальності. Так само омріяна воля розчинилася в суворому та непримітному місті. Я не впізнала Бердянськ, моє сонячне та привітне місто. Завжди ожвавлені вулиці стали безлюдними, а люди замкнулися в своїх страхах та злобі. Як води у нашому морі, стільки виплакала я сліз, побачивши знову своє місто.

Окрім непривітності, Бердянськ отримав ще й повне порушення внутрішньої економіки та мобільного зв’язку. Прилавки найбільшого торгового центру опустіли, а хліб коштував на вагу золота.

Якось ми з матір’ю проходили повз магазин, а на узбіччі зібралися місцеві на отримання російської гуманітарної допомоги, як же я тоді хотіла, аби в моїх руках з’явилася зброя... Серед цього хаосу ми пробули всього місяць, а потім знову зібралися в довгу дорогу. Навіть теплі речі не брали, бо планували повернутися до осені.

Більше я не бачила Бердянськ, і так не хочеться думати, що ніколи більше не побачу.

Зараз я будую нове життя. Це життя в новому місті, в новій школі і уже з новими друзями. Я вірю, що одного дня я зможу повернутися у своє місто у свій сонячний, теплий, привітний, а головне український Бердянськ. І хоча уже минуло 1000 днів війни, я вірю у силу нашого народу і в нашу перемогу. 1000 днів – це не лише час втрат, а й час набуття нових сил і досвіду життя. Ми сильні, ми вільні, ми вистоїмо!