Ми пів року жили в окупації, а потім були змушені покинути свій дім і все, що в ньому було. Зараз живемо в орендованій квартирі.

Страшних днів за цей час було дуже багато. Коли ми перебували в окупації, було страшно все — навіть просто вийти на вулицю. Одного разу ми їхали в село до батьків, бо не було зв’язку й ми не знали, що з ними. Дорогою рухалася колона ворожої техніки, і нам довелося з’їхати на узбіччя, але вони все одно ледь нас не переїхали. Коли ми рушили далі, назустріч їхала ще одна колона. Нас не пропускали й наставляли на нас зброю. Нам ледве вдалося звідти виїхати. Усі дуже злякалися.

Найстрашніше те, що діти були свідками того, як на нашу сім’ю наставляли зброю. По них бігав вогник від снайперської гвинтівки. Вони все це бачили, і я не можу передати, який страх був у їхніх очах. Діти й досі згадують ті жахливі моменти.

Зараз почалися дуже часті обстріли, і діти знову стають свідками жахливих подій. Це головна причина, чому я хочу, щоб вони поїхали до табору — щоб уберегти їх і дати їм можливість хоча б трохи перепочити.

Мій син Єгор грає у футбол і намагається вести блог. Він гіперактивний і проявляє лідерські якості. Донька Поліна грає на гітарі, співає, ходить на танці та любить кататися на скейті. Вона сором’язлива й дуже чутлива.

Я дуже хочу, щоб мої діти хоч ненадовго опинилися в безпечному місці, де зможуть відволіктися від пережитого, відпочити й побути просто дітьми.