Мені 35 років. У мене троє дітей, чоловік, мама. Ми з села Приморське були змушені виїхати до Запоріжжя, бо прилетіло додому, і не залишилось ні вікон, ні половини даху. 

Ми виїхали відразу, як тільки був приліт. Чоловік був на роботі. Я зателефонувала йому, сказала, що трапилося. Він приїхав і нас забрав. 

Діти все бачили, ночами не спали, навіть дитина почала впісюватися з переляку. Кожен стук – і вони вже бояться. Коли приїхали в Запоріжжя, діти відійшли, перестали боятись - не те, що вдома. Там взагалі відбувається таке, що серце кров’ю обливається.

Я не працюю, бо дітки маленькі, а чоловік працює. З їжею у нас ще так собі, а з одягом, з хімією погано. Діти мене морально підтримують. 

Важко сказати, як і коли війна закінчиться. Чекаємо, аби вона закінчилася, і все було добре. Головне, щоб був мир.