Кокта Юлія 22.04.2007

ВСП «Бобровицький фаховий коледж імені О. Майнової НУБіП України», Чернігівська обл.

ПІП викладача: Суліменко Наталія Миколаївна

 Конкурс есе «Моя Україна» на тему: «Війна. Моя історія»

Цілий ранок до мене намагались наполегливо додзвонитись, але я не звертала абсолютно ніякої уваги і продовжила спати далі. Вперше за декілька днів я змогла заснути раніше, ніж зазвичай. Який же був мій подив, коли я побачила, що на годиннику за чверть восьма, а мама досі не розбудила мене. Швидко підскочивши з ліжка, я намагалась придумати виправдання, чому я запізнюсь на перший урок. Телефон, який заряджався в дальньому кінці кімнати, продовжував безперервно дзвонити.

На екрані смартфона виднілись десять пропущених викликів від найкращої подруги. Я зателефонувала їй і менше ніж за хвилину дізналася, що почалась війна. Перше, що спало мені на думку, було те, що наші жарти про шістнадцяте лютого стали реальністю, до якої ніхто не був готовий.

Після короткої розмови я почала шукати своїх батьків. На подив, вдома було тихо. Як виявилось, в будинку залишилась тільки я зі своїм котиком. Не довго думаючи, я почала шукати сторінку президента в одній із соціальних мереж, щоб подивитись його звернення. Відчуття збентеження та невизначеності просто переповнювало мене. Я зробила чай з меліси, щоб трохи заспокоїтись, і почала дивитись новини. Через п’ятнадцять хвилин повернулась мама. Вона заспокоїла мене та лаконічно пояснила, що тато пішов до військкомату. Вона запевнила, що з ним все буде гаразд.

Після того, як я прокинулась, пройшло всього три години, які для мене здалися цілою вічністю. Майже до вечора я дивилась телевізор, сподіваючись почути хоч щось втішне. З кожною новиною я почувалась все більш спустошеною.

Кількість цивільних, які постраждали або були вбиті, просто лякала. Дітей, жінок, літніх людей закатовували до смерті лише за те, що вони українці. 

Так проходив день за днем. Через надмірне переживання за тата, а також родичів, які живуть на кордоні з росією, я знову забула про здоровий сон. Засинала я виключно у теплому одязі, щоб у разі якоїсь небезпеки бути готовою. Прокидаючись, я знову приходила на кухню і дивилась телевізор.

Єдиною розрадою було малювання. Воно неабияк допомагало моєму ментальному здоров’ю. Навіть тоді, коли росіяни ненадовго заїхали в наше місто, я зображала на папері персонажів із фільмів. У найтемніший час мистецтво надало мені сили рухатись вперед та не зраджувати своїм мріям. Це стало кроком вперед до душевного спокою та кращого розуміння свого внутрішнього «Я».

Майже через півтора року відчуття збентеження нікуди не зникло, а навпаки переросло в тривожність, з якою я намагаюсь боротись. Незважаючи на виснаження та емоційне вигорання, я впевнена, що завдяки силі волі та рідним, які мене оточують, я обов'язково з усім впораюсь.

Ця війна змінила та зламала долі багатьох людей, проте я точно знаю: цю країну та людей ніколи не зламати. Незважаючи ні на що, жага до свободи завжди буде залишатись з українським народом.