Мені 62 роки. Я жила з сім’єю в Харкові. За фахом – викладач. Працюю дистанційно. Донька теж вчителька. У неї двоє дітей, п’яти і двох років. Старший син – студент. На другий тиждень війни ми виїхали в Дніпро, а згодом переїхали в Жовті Води. Я забрала з собою собаку. 

Зранку 24 лютого я вийшла вигуляти собаку й почула гул. Оскільки знала, що росіяни стягнули свої війська до кордону, то зрозуміла, що почалася війна. Невдовзі я почула вибухи. Зателефонувала доньці. Вони з зятем забрали мене до себе. Восьмого березня ми виїхали. 

Моїй мамі 85 років. Вона відмовилася виїжджати. Мешкає в передмісті Харкова, у селі Таранівка. Я часу від часу провідую її. Якось їздила в Харків на кілька днів. Ночувала на підлозі між двома стінами, бо місто бомбили. 

Мені дуже сподобалися Жовті Води. Це затишне та гостинне містечко. Ми отримали багато допомоги, зокрема від Фонду Ріната Ахметова. Я щиро вдячна за неї. Дякую людям, які нас там прийняли та поселили. Ми сплачуємо тільки комунальні послуги. Після нашого від’їзду з Харкова у нашу квартиру заселилися люди з Чугуєва, будинок яких розбили. 

Сину двадцять років. Він виїхав на навчання в містечко Еразмус, що в Австрії. Однак не планує залишатися там назовсім. У доньки була можливість виїхати в Німеччину, але вона не захотіла залишати Україну. Ми любимо свою країну і бажаємо їй перемоги.