Сергій з сім’єю виїхав з Маріуполя на самому початку війни, виконуючи наказ керівництва. Безмежність цинізму росіян вразила його найбільше, коли він побачив на власні очі трагедію в Охматдиті

Перед початком повномасштабного вторгнення ми, нарешті, обзавелися своєю квартирою. Півтора роки робили ремонт і 14 лютого 2022 року туди заїхали. А через десять днів виїхали з думкою, що повернемося буквально за день-два. 

Я працюю в міжнародній установі. Близько п'ятої ранку від служби безпеки дізнався, що обстріляли Київ. Тоді ще в Маріуполі було тихо. Мені наказали виїхати з родиною в напрямку Львова. Тож я виїхав без особливого бажання, а зараз я дійсно вдячний керівництву за те, що мене змусили. 

Ми виїжджали фактично в перші години, коли був масований обстріл всіх аеродромів і аеропортів країни. Приїхали на заправку вранці, там заправлялася тільки одна машина. Дорога була пуста - на той час ще ніхто не їхав. 

До Львова ми не доїхали – зупинилися у Запоріжжі, ближче до Маріуполя, бо батьки – ні мої, ні дружини – не хотіли виїжджати. Ми сподівались їх забрати. Але потім пропав зв'язок, і не було ніякої можливості туди поїхати, оскільки моє прізвище було у «заборонених» списках окупантів, бо я до певного часу працював у міськраді і структурах ООН. Якби поїхав забирати своїх близьких, там би й залишився.

В Запоріжжі ми зустрічали дуже багато близьких і друзів, допомагали і волонтерили. Ми намагалися бути там якомога кориснішими. 

Батьки дружини змогли вибратись з окупації до нас одними з перших, в середині березня. А мої батьки не виходили на звʼязок аж до початку травня. Майже всі близькі до цього часу вже змогли виїхати або принаймні сповістити щось про себе, але мої батьки – ні. Це був невимовно тяжкий період, коли ти просто нічого не знаєш, і не можеш ні узнати, ні щось вдіяти. Потім досить довго не могли дістати їх з окупації.

Моя мати вчителька, вона навідріз не хотіла проходити «принизливу фільтрацію». Ще з ними був мій дідусь – 92 роки, який майже не міг пересуватись самостійно, і всі дуже переймались, як взагалі він витримає дорогу. Тому батьки зі свого боку шукали можливість виїхати хоча би з міста, а вже за містом їх забрали наші волонтери і привезли до Запоріжжя. Цей процес зайняв місяць -  виїхали вони тільки на початку червня. 

Окремо хочу сказати про свого дідуся. Народився він в роки голодомору в одній з республік Радянського Союзу, потім була друга світова війна, потім - примусове переселення, життя в Маріуполі, потім знову - війна, блокада, і знову - голод. Щойно вибрались – його привезли на батьківщину, і він, на жаль, майже одразу помер. Але ж витримав і зміг повернутись додому… Я впевнений: яби не війна Росії – він би прожив набагато більше за свої 92 роки.

Фактично, мій дідусь народився в голод, і помер в голод. І все - через клятий «совок».

Коли ми всіх близьких витягли з окупації, то вирішили перебратись до Києва. Столиця сильно потерпає від російських обстрілів. Але мене вражає єдність людей. Ми мешкаємо неподалік дитячої лікарні «Охматдит». Після того, як в неї влучили росіяни, я приїхав туди один із перших, намагався чимось допомогти. Мене глибоко вразило те, що я там бачив. Тяжкохворих дітей, яким потрібно постійно перебувати в стерильних умовах, виводили з пошкодженого корпусу заляпаних брудом, пилом, заплаканих, поранених. Багатьох виносили, деяких - прямо з апаратами життєзабезпечення. Я бачив багато і до цього, але саме це, напевно, назавжди закарбувалось в моїй памʼяті. Як і суміш відчуттів: болю за дітлахів і злості, ненависті до людоїдів, якоїсь неосяжності кордонів цинізму росіян – всього не описати. Потім, коли вже назбиралось багато бажаючих допомогти, пролунала повторна тривога. 

Летів дрон – його збили. Тобто, терористи намагались побачити наслідки своїх дій, «насолодитись» результатом. Мене найбільше вражає цинізм окупантів. І тих, хто це безпосередньо робить, і громадян тієї країни, які це схвалюють. 

Я себе вважаю доволі стійкою людиною, але в ситуації з «Охматдитом» не зміг втриматися. Коли бачив реакцію всіх небайдужих до цієї ситуації – і спеціальних сил, і просто людей – це надихало. Я розумів, заради чого все роблю. Всі ми робимо.

Задача дорослих – щоб діти ніколи не стикалися з такою трагедією. Але це важко, коли в тебе сусід - маніяк, і жадає прямо протилежного. Безумовно, Україні і світу потрібно зробити максимум для того, щоб цей жах в такому форматі ніколи не повторювався. В нас прекрасна, вже майже доросла донька, і я хочу, щоб вона банально перестала лякатись грому.

Не існує жодної причини в світі, яка б могла виправдати збройну агресію – відкриту війну проти людей. Будь-які проблеми і претензії повинні вирішуватись іншим шляхом. 

Я не знаю, де буду жити. В Маріуполь повернусь обов'язково, та лише в українській. Не знаю, чи зможу я там жити, як і моя родина. Але мрію повернутися. Чим скоріше, тим краще. Я зможу відчути хоч якусь справедливість, коли з України будуть з позором викинуті всі, хто приніс нам скільки нещастя в життя. Бо якщо така справедливість не буде встановлена, то не буде миру ні в Україні, ні далі – вони не дадуть.

Перемога демократичного світу над імперіалізмом в Російській Федерації потрібна не тільки нам, українцям. Сподіваюсь, той демократичний світ це, нарешті, зрозуміє. 

Яка в мене мрія? Вона в нас усіх спільна. А ще мрію, щоб наші діти не лякались грому.