Я з міста Снігурівка, Миколаївська область. До війни тут жили у квартирі і старшою донькою. 

Це було о шостій ранку. Я зі старшою донькою жила. Вона забігає в хату й каже, що війна. Я ввімкнула телевізор, а там розказують про війну. Потім бомбили Кульбакине - це аеродром недалеко від нас. Так і дізналися. 

Зятя забрали на війну з першого дня. Онук воює, племінник. Зять зараз у полоні - ми дізналися через координаційний центр. Його рідний брат – військовий, дізнався, що він у полку Азов був. У травні нагороджений орденом. А потім з’ясували, що він у полоні.

Дев’ять місяців ми були в окупації. Ні світла, ні тепла, ні води, ні хліба. Нічого, вижили. Я перейшла з квартири в будинок до дочки жити, а вони виїхали. Тут була вода. 

Сусіди їхні теж виїхали, і на мені залишилося п’ять дворів, де були собаки. Я усіх їх годувала, варила юшку, купувала дерть. П’ять собак та п’ять котів, і я одна. Мені 73 роки.

Вирішила нікуди не їхати. Старша донька в Снігурівці окремо жила, приносила мені їжу. Мені в погребі зробили і ліжко, і крісло… Дивом вижили. Ми чекаємо на перемогу й віримо, що всі ці жахи скоро закінчаться.