Мені 38 років. До війни проживала в Харкові. 

У нас із самого ранку почало все вибухати. Я була вагітна. Чоловіка викликали на роботу. Я зрозуміла, що потрібно щось робити. Ми тиждень просиділи в підвалі, а потім вирішили тікати. Вирушили на залізничний вокзал, але не могли виїхати, бо людей дуже багато було. А потім нас знайомі забрали на Полтавщину.

Було дуже страшно, я переживала за дитину. Не очікувала, що може таке статися у ХХІ столітті. Проблеми були тільки з медикаментами, їжа в нас була. Але нам військові допомагали і з медикаментами, і з продуктами. 

Складнощі полягали в тому, що в бік Полтавщини були дуже великі затори, а дівчина, яка була за кермом, не знала, чи вистачить нам пального. Дуже переживали, але доїхали до того місця, де можна було заправитися.

Чоловік воює, ми виїхали. Знайомих багато поїхало. Коли постало питання виїзду, то кожен був сам за себе. 

Зараз ми в Сумській області. Тут у мене батьки. Ми три місяці жили на Полтавщині, а потім я приїхала до батьків. У мене народилася друга донька, і вона не дає мені думати про щось погане. 

Я вважаю, що війна буде ще довго тягнутися - роками. Мені не дуже все це зрозуміло. Це ситуація, певно, більш політична, ніж воєнна.