Рибацька Маргарита, учениця групи №22 багатопрофільного регіонального центру професійної освіти у Черкаській області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щербина Жанна Миколаївна

Війна. Моя історія

Доля України завжди була непростою. Постійно Батьківщина відстоювала свою незалежність, підтверджувала самостійність, можливість існувати рівноправно поруч з іншими державами. Історія української боротьби за вільне життя не залишить нікого байдужим.

Століттями наші пращури не лише захищали рідну землю, а й зуміли зберегти свою ідентичність, право на свободу, розвивали свою культуру, писали вогнем і мечем незалежність держави. На жаль, і досі триває війна за волю.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року зранку у групу мого класу у вайбері прийшло повідомлення: «Діти, залишайтеся вдома, бо розпочалась війна». Я сиділа і не могла повірити, що в двадцять першому столітті таке може статися. Подумавши, що це якийсь злий жарт, я лягла спати. Через десять хвилин зайшла мама і повідомила про ту страшну подію. Я почала моніторити всі соціальні мережі, шукаючи відповіді на безліч запитань.

Ми з мамою сподівалися, що наше село це жахіття обійде стороною, але вже двадцять восьмого лютого в нашому районі за двадцять чотири кілометри від нашого села почалися запеклі бої, а другого березня Василівка була під окупацією і кожного дня поруч лунали гучні вибухи.

Зранку четвертого березня до нас в село П’ятихатки приїхали ЗСУ. Моя мама пішла до них, щоб запитати, чи не знають вони, де мій старший брат, який зник двадцять четвертого лютого. Військові її заспокоїли і пообіцяли, що все буде добре, та сказали, щоб вона брала мене і мою молодшу сестру та йшли у погріб, бо росіяни готують наступ.

День народження моєї молодшої сестри Лізи ми святкували вже у погребі. Четвертого березня ми чули зовсім близько вибухи, які змінювали час від часу автоматні черги. Це була найжахливіша ніч у моєму житті. Так розпочалася війна моєї родини за своє життя.

Їсти не було чого і мама пішла у Кам’янське по харчі. Ми прочекали її до вечора і дуже хвилювалися, але вона так і не повернулась. Лише наступного дня мама прийшла з їжею і розповіла, що під час комендантської години її не випустили з селища, бо розпочалися обстріли і військові поселили її до якоїсь сім’ї. Ми вже мали що їсти, хоча й постійно перебували в укритті.

Зранку прийшла новина, яка нас підбадьорила, дала сили жити далі, забрала смуток і сльози з маминих очей. Мені подзвонив брат і повідомив, що він живий та знаходиться в госпіталі у Львові. До шостого квітня ми постійно переховувалися в погребі, а потім пішки дійшли до Кам’янського, до наших військових, а вони посадили нас в машину і вивезли в місто Запоріжжя. Пізніше моя родина переїхала в Городище.

З моєю сестрою у школі працював психолог, а мені та мамі досі сняться жахи і кожного дня ми зі сльозами згадуємо, як залишили рідну домівку. Продовжується війна за життя і волю!

Багато життів наших воїнів та цивільного населення забрали загарбники. Нам пощастило залишитись живими і ми вдячні за це захисникам.

Свою подяку хочу передати віршем «Подяка воїнам ЗСУ».

Дякую вам, янголи-охоронці,

Захисники і захисниці,

Наші відважні оборонці!

За теплий чай, що п’ю кожного ранку,

що сплю у ліжку, щоночі до світанку.

Я вірю у вас, в нашу перемогу,

знайдемо ми до щастя дорогу!

Війна за волю продовжується. Тисячі забраних життів та покалічених доль не зупиняють ворога. Я щиро вірю, що ця війна закінчиться нашою перемогою!

Слава Україні!

Героям слава!