Гринжук Вікторія, учениця 9 класу Кам'янської гімназії

Вчитель, що надихнув на написання есе - Барвінська Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Ранок. Ніжуся в теплому ліжку.  Мої думки переповнені мріями. З нетерпінням чекаю тепла, а до весни всього декілька днів… «Доню, вставай, час збиратися до школи», – сказала мама. «Вже йду!» – відповіла я. Нехотячи піднялася і почимчикувала до ванної кімнати.  Батьки вже були готові йти на роботу,  брата не було в домі. Перед виходом беру телефон, а там пропущені дзвінки від класного керівника. Відразу промайнула думка, що від сьогодні навчаємось дистанційно, тому що хворіє багато дітей.

Ще не встигла продумати всі варіанти як до хати вбігає брат. Гучним, наче грім , голосом викрикує: «Війна! Розпочалася війна, росія напала на Україну». Всі завмерли. Тиша. Відчуваю як страх сковує тіло. Тремчу. У голові маса питань на які нема відповідей. Зачекай. Потерла очі, може я ще сплю, але ні – реальність.

З того жахливого дня забула про мрії, вже не тішило ніщо. Хотілось тільки одного, щоб закінчилася війна так швидко як почалася. У думках крутилися слова, прямо причувалися: «Війна закінчилася – Україна перемогла!» Проходили сумні дні. Вже  почала звикати. І тут, ця клята війна дійшла до мого будинку. Хоч зона бойових дій була далеко.

Рідний брат іде на передову. Злоба та біль розривають серце. Невже, звичайна людина може це пережити? Чому беруть таких молодих? Хоча розумію, що його обов’язок захищати рідну землю, нас – Українців! Провели брата…

Розпочинається новий етап життя моєї сім’ї. Волонтерство, постійні донати для підтримки наших воїнів. Посилки з їжею, теплими речами, міцними бронежилетами та шоломами, які так важко було знайти, на фронт. Допомога для вимушено переміщених людей. Хоч в тилу, але живемо життям наших захисників.

Знову зима, а війна досі триває. Хлопці міцно тримають оборону – найкращі! Серед них мій брат – воїн, герой! Здавалося, що нескінченний лютий, в якому життя зупинилось, продовжується. То я тільки так думала, найгірше було попереду… Через постійні обстріли енергосистем вимикають світло, нема тепла в домівках. Хіба це проблема? Ми дома! Нашим хлопцям набагато гірше в окопах.

Минув рік, такий довгий і такий важкий. Сумую за братом, не вистачає його, хоч інколи говорили через телефон. Він, ніби відчував, зателефонував мені по відеозв’язку.  Вперше за довгий час могли побачитися, поспілкуватися. Така рада бачити його теплий погляд та чути рідний голос. Він змінився – постарів. У його очах більше не було блиску, з обличчя зникла усмішка… Розмовляли не довго. Завтра важкий бій, мав би відпочити. Брат був танкістом.

Наступний день проходив тривожно, але потім все минулося. Займаючись своїми справами почула сильний крик і плач з коридору, злякалася й вибігла з кімнати. На порозі стояла мама, темна як ніч, у сльозах, аж схлипувала. Біля неї друг сім’ї з кам’яним обличчям і повними очима сліз.

- Що сталося? Мамо, чому ти плачеш?

- Більше нема, його більше нема, – промовила мати.

- Кого нема, про що ти кажеш? Я ніяк не могла зрозуміти. Та ще  й батька десь не було. Мама плакала. Більше не могла нічого сказати.

- Твій брат вчора загинув, – сказав друг сім’ї.

- Ні! Цього не може бути, якась помилка. День тому я з ним говорила. Так, він постарів, але покинути нас не міг. Ні! Ні! Не вірю, ні! Земля йшла з- під моїх ніг, сльози заливали обличчя, такого болю не відчувала ніколи. Усі дні як у тумані. Той страшний день настав. Тільки не такою уявляла нашу зустріч…

Неможливо передати словами, що я відчуваю. Цей день залишиться в моїй пам’яті назавжди. День, коли я поховала СВОГО рідного брата.

Він став моїм ангелом-охоронцем. І на цьому війна для мене закінчилася, хоч ще й досі йдуть бої за нашу землю і лунають повітряні тривоги.