Хоруженко Ірина, учениця 10 класу Комунального закладу " Навчально-виховний комплекс №57" Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малиновська Галина Олександрівна

Війна. Моя історія

Все життя я і повірити не могла, що зі мною може статися щось подібне. «Вірус, через який померло та хворіє багатсько людей, і через який ми всі сидимо вдома, а після виходимо до школи, і знову по хатках сидим, бо нові хворіючі?».

Здається гірше не буває. Але гірше все ж таки сталося.

Вранці  24.02.2022 року я прокинулася від сильного галасу та шуму, який зазвичай я чую коли всій родині потрібно кудись збиратись. Я дуже здивувалася, адже мене ніхто не розбудив. Перейшовши до зали, я побачила, що тато знервовано дивиться та читає новини, а мати плаче. Тоді я ще нічого не розуміла, адже була сонна.

Нічого не розуміючи, я спиталася в матері, чи потрібно мені сьогодні йти до школи, бо в мене повинна була бути важлива контрольна з математики. Але після того, як отримала неоднозначну відповідь, я звернулася до бесіди класу, яка вже розривалася від напливу повідомлень.

Деякі писали про дуже гучну сирену, деякі говорили про нескінченні черги в магазинах, а хтось говорив, що все гаразд, бо ми не будемо писати контрольну. У кожного був свій погляд на цю ситуацію, і поки всі вели дискусію, я намагалась зрозуміти, що взагалі коїться. Я не могла повірити в те, що війна могла статися у цивілізованому світі, у моїй країні, у моїй Батьківщині.

Не дивлячись на те, що я відчувала смуток і безнадію, мій мозок категорично відмовлявся сприймати такий наплив інформації. Тому я почала багато малювати та фантазувати на різні теми, створюючи у моїй голові різні виміри, в яких я можу сховатись від сурової реальності.

День Х, як багато хто його називає, став незворотньою точкою для мене та моїх рідних. Багато хто з моїх рідних та близьких виїхали за кордон. А для мене це шанс трохи подорослішати та побачити світ з іншого боку. А також вбити в собі ту маленьку дівчинку, якою я колись була, запакувавши деякі свої імоції в далекий закуток своєї підсвідомості.

За час війни я побачила, що деякі мої друзі можуть виявитися підлими «зміями», які можуть дуже «боляче кусати», а деякі допоможуть, навіть, коли їм не подобається те, що я роблю.

Я не знаю, яке майбутнє чекає нас, але бажаю, аби майбутні діти не бачили ні війни, ні смертельних вірусів, ні якихось катастроф. Все буде добре. Адже ми майбутнє нашої Батьківщини. Ми українці. Слава Україні!