Перепелиця-Драган Владислав, учень 9 класу Благовіщенського академічного ліцею "Лідер"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гуляща Анна Юріївна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого, дві тисячі двадцять другий рік. Чи знали люди чим для них обернеться цей, начебто, звичайний  зимовий місяць? Моя історія починається із шостої тридцять ранку. Прокинувшись з легких подихом, я вирішив ще полежати в теплому ліжку.

Мій спокій тривав недовго,  телефон почав вібрувати. “Війна”,- перше слово, яке я почув у слухавці: “Що?”,- здивовано перепитав я. “Друже, почалась війна!”,- відгукнувся мій начебто ще сонний, але стривожений товариш. 

Я вирішив, що це за невдалий жарт та спробу оригінально запропонувати зіграти в онлайн ігри. Не сприйнявши це серйозно, запропонував почати грати в нашу улюблену гру. Невдовзі я став помічати,  що голос друга все ж був тривожним, занепокоєним та трішки  шокованим. Різко дзвінок обірвався.

Мене занепокоїла фраза друга на початку розмови, та я вирішив пошукати в інтернеті про це інформацію. Перші ж заголовки змусили мене завмерти: “росія почала вторгнення в Україну”, “путін оголосив про початок спеціальної воєнної операції”, “Україно-російський кордон перетнули російські військові формування”.

Одразу ж я вирішив ввімкнути телевізор та послухати, що там говорять, може, в інтернеті був масовий викид фейків. Телевізор посміхатись мені не дав. Замість теленовин про щасливий розвиток України я почув: “росіяни обстріляли Маріуполь та мають намір його знищити; росіяни провели масовий ракетний удар по всій території України; президент України ввів воєнний стан”.

“Та що це таке?”,- охопила мене тривожна думка. Чи справді росія, яка твердила що ми є “братськими народами” вирішила оголосити війну та почати зачистку українців?”  На жаль, відповідь - так. Весь охоплений страхом я почав думати: “А що далі?”.

Багато ідей було в моїй голові: тікати за кордон; вщіпнути себе, щоб просто прокинутись як звичайна дитина, з дитячими мріями, і дитячим життям; почати плакати та надіятись на краще. Туманні ідеї переслідували мене, але єдине, що я прийняв до уваги - подорослішати.

Настав час стати дорослим, потрібно розуміти, що світ жорстокий та несправедливий. Час зберегти свою країну настав! Я розумів , що свідомість берегти свою країну повинна бути в кожному з нас, бо ми - українці.

Моя сім’я від родичів, а після, з новин, дізналась про повномасштабне вторгнення. У всіх були різні ідеї та думки, але головною і найважливішою метою було - вистояти. Вистояти повинні як і Україна, так і українці. Ми зрозуміли, що чим довше буде тривати війна, тим гірше буде суспільству. Ціни почнуть зростати до небачених масштабів. Діти, що є цвітом нації, будуть мати серйозні проблеми з навчанням, з психікою та сприйняттям світу.

Найважче буде українцям, які живуть біля фронту та  в окупації.

Скільки всього з початку двадцять четвертого лютого ми чули про Київ,  Маріуполь, Бахмут, Бучу, Ірпінь, Авдіївку, Запоріжжя, Херсон та інші постраждалі міста. Росіяни не шкодують нікого, вони виконують наказ кремлівського диктатора, що наказав  знищити українську націю та пролити якомога більше крові. Українці не мають здаватися, бо від цієї війни залежить чи будемо ми жити, чи поляжемо в братській могилі, так і не відстоявши своє право на існування.

Мабуть, моя історія не найтрагічніша та не найцікавіша. Ціль моєї історії полягає в тому, щоб всі читачі, абсолютно всі, зрозуміли, якою  важливою є для нас Україна. Без неї ми ніхто.

Хай живе вільна Україна, хай живуть вільні українці!