Мені 35 років. Війна застала нас вдома, в місті Лисичанську, в своєму будинку. У 2014 році ми виїжджали з міста в самий розпал. Померла наша бабуся, яка була прикована до ліжка. Тоді ми виїжджали з гробом в село Луганської області. На постах військові відкривали гроб і дивились, щоб ми нічого не перевозили, ніяких автоматів. Так вийшло, що бабуся померла, ми її відвезли і ще тиждень були в селі. Ми перейшли мости пішки, дійшли своїми шляхами до своїх будинків і залишались у Лисичанську.

У 2022 році декілька тижнів ми провели в підвалі. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати. Були евакуаційні автобуси, і ми вирішили ними виїхати. Нас привезли в місто Підгороднє а Дніпропетровщині і заселили в школу, забезпечили ковдрами і їжею. Через два тижні ми переїхали в інше місто, де найняли квартиру, і на цей час тут проживаємо. В мене двоє дітей: одному на той час було 13 років, іншому - майже три. Ми мешкаємо в Дніпропетровській області. 

Коли ми були в школі, то нам допомагали. У меншої дитини проблема – кров йде носом. Волонтери такі молодці, давали нам ліки. Коли переїхали, то тут було важче, тому що ми орендували квартиру. В квартирі не було посуду, нічого. Ми стали шукати – люди почали давати. Потім звертались до фондів, Червоного Хреста, їздили в місто Дніпро, щоб отримати допомогу. Коли налагодили інтернет, було краще, тому що почались виплати. Був зв'язок, і ми могли отримати гуманітарну допомогу. 

Наш будинок - на декілька господарів. Снаряд потрапив в одну сторону, а ми жили в іншій. Коли летіло, свистіло, ми сподівались, що підвал нас врятує. Три ночі я спала в тому підвалі і мені нічого не хотілось. Я розуміла, що це вже пік. 

Коли ми переїхали, то купатись не могли спокійно, тому що чули якісь звуки. Навіть зараз залишилось таке у дітей: хтось дверима стукне чи машина проїде - і діти відразу реагують. Якщо мені кинути сніжку в вікно, я здригаюсь, а якщо постукати, то в мене серце розірветься. 

Я маю надію, що війна закінчиться весною 2024 року. Дуже хочеться додому. Може, там миші ще не доїли все. Там родичі залишились. Ми працюємо в освіті, виховуємо дітей, тому маємо надію, що повернемось і почнемо все спочатку.