Інна з чоловіком переїхали з міста в село, бо думали, що там буде безпечніше, але опинились в окупації

В перший день війни ми з сім’єю виїхали з Херсону в село, в Херсонську область: думали, що там не таке. А потім виявилось, що там були бої, і ми були в епіцентрі. Ми були в селі, й нам пощастило, що бабуся була запаслива. Нам було що їсти завдяки їй: м'ясо було і дітям було, що їсти. 

Через два тижні почали з Херсону пускати машини з хлібом, люди почали їздити. Ми їжу не брали - думали, що на три дні поїхали. Кішку залишили в квартирі, а через десять днів сусіда попросили, щоб він зламав двері і забрав її, щоб кішка не померла. 

Найстрашніше, що ми пережили, – це перший місяць. Ми бачили окупантів і чули вибухи, яких раніше не чули ніколи. Росіяни ходили по дворах і забирали їжу у людей. Ми не звикли до такого. Переживали за те, що солдати ходили по вулиці з автоматами. Були чутки, що вони шукали жінок. Потім почули, що люди виїжджають з Олександрівки, можливо прорватись, і вирішили виїхати. З третьої спроби у нас все вийшло.

Ми виїхали двома сім’ями з п’ятьма дітьми і бабусею. Спочатку були на заході України, потім переїхали. Там ми себе не сильно комфортно почували, бо ми південні люди, тут нам краще психологічно, тут нам краще жити, ніж там.

Жорстокість росіян шокувала більше всього. Ніхто не думав, що в наш час може таке бути, що люди здатні таке робити. 

Мама в окупації біля Нової Каховки – у них рашисти вбили хлопця, який вийшов в комендантський час. Їм нічого за це не буде, вони без покарання роблять, що хочуть. Заселяються в будинки, грабують, вбивають людей. Всі їхні звірства - це кошмар. 

Мій емоційний стан дуже тяжкий, тому що батьків я не бачила два роки з початку війни. Вони в окупації і виїжджати не хочуть, бо в будинки тих людей, які виїхали, заселяються чужі і грабують. Мама каже, що не може уявити, щоб вони зайшли в мій дім. Батькам можна виїхати через Польщу, але не хочуть. Брат мій в Польщі працював, на початку війни невістку вивезли туди. Я не бачила рідних два роки. 

Хочеться, щоб війна скоріше закінчилась, але просвіту я не бачу поки що. Херсон бомблять.  Хочеться повернутись до нормального життя. Такого, як раніше, не буде, але хочеться, щоб скоріше військові дії завершились. Сподіваюсь, що в 2024 році. 

Хочу повернутись додому, в свою квартиру, на свою роботу. Хочу, щоб дитина ходила в школу, щоб життя було, як раніше. Це було щастя, і мені більше нічого не потрібно. Не хочеться їздити по квартирах орендованих. Хочеться миру, спокою, не чути ракет, щоб не бомбили наше місто.