Алєйкіна Валентина, вчитель Комунального закладу «Любимівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів» Малинівської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Війна. Моя історія

Війна - це життя, наскільки це може здатися парадоксальним. Це історія, яка вбирає в себе найсильніші переживання, долі і надії, навіть тоді, коли світ навколо здається руйнується. Зі смутком і тривогою в душі розпочалися наші дні   24 лютого 2022 року, коли Російська Федерація вторглася війною в Україну. Спогади з тих жахливих днів вціліли в моїй пам'яті назавжди, немов глибокі брудні сліди на стежині мого  життя.

Я знаходячись вдома з 5-ти місячним сином на руках, дивилась по телевізору, як летять ракети і руйнують наші міста. Кожного ранку мій день починався з телевізійних новин. Слів не було, я постійно плакала і не хотіла вірити, що українців вбивають російські ракети. Пригортаючи сина до себе, я тихо молилася за Мир і Спокій в нашій Україні.

 4 березня, десь близько 12 години дня, ми вийшли родиною на прогулянку, щойно приїхав старший син, студент із Запоріжжя (їх в університеті перевели на дистанційне навчання). Ми гуляли коло свого будинку, як раптом побачили купу техніки, яка швидко заїжджала в наше село. Це були і танки, і БТР, камази. Я погано розуміюсь в військовій техніці, але мені здавалося, що це такі здоровенні «махіни» від яких йшли «мурахи» по тілу. Вони рухались дуже швидко і їх було багато (близько 350 одиниць). Я розгубилась і подивившись в очі чоловіка і сина побачила відчай. Без слів зрозуміла, що наше село потрапило під окупацію російських військових.

Години через дві, танки вишикувались по нашій вулиці і під кожним будинком почали стріляти. Ми з родиною (до мене ще прибігли мама з племінниками) сховались в підвалі. Танки пострілявши змінювали своє місце розташування, то від’їжджаючи від будинків, то знову під’їжджаючи.

Так тривало чотири дні. Чоловік з сином бігали по черзі до хати, аби принести в підвал їжу, воду, ліки дітям, бо всі почали чхати та кашляти. На п’ятий день чоловік вийшовши на «розвідку» з підвалу, повернувся і запросив всіх до хати, сказавши, що російська техніка виїжджає в сторону Гуляйполя. Ми нарешті зайшли до хати, син розтопив піч і ми поснули, думаючи, що все те жахіття скінчилось. Та ввечері ми знову почули, як двигтіла хата від обстрілів, зібравши теплі речі, підгузки, ліки ми повернулися в підвал. Так продовжувалось до кінці березня.

Мені здавалося, що стрілянина була безкінечна, ми то заходили на годинку-дві до хати, аби хоч трішки погріти дітей, то знову поверталися в підвал. Сил вже не було, племінники з молодшим синочком постійно плакали і хворіли від сирості та холоду.

Моє село, моя рідна земля, була окупована ворогом, і ми жили під режимом, який суворо обмежував наші права і свободу. Проте, наша сім'я завжди має долю людей, які не готові покладатися на обставини. Ми розуміли, що треба в будь-який спосіб виїхати з села.

Адже військові РФ почали ходити по хатах і шукати учасників АТО, «нацистів», військовослужбовців ЗСУ. Декілька невинних хлопців з нашого села розстріляли, бо запідозрили, що вони учасники АТО.

Нас ця звістка взагалі засмутила, адже батьки моїх племінників військовослужбовці, та ще багато рідних, які захищають країну. Ми жили під страхом, у постійному очікуванні найгіршого, чекали, що в будь-яку хвилину й до нас завітають «гості». Тож нами було вирішено зробити все можливе, щоб залишити свій дім і вибратися на свободу. Перший крок був вкрай небезпечним - ми розуміли, що нам потрібно покинути нашу рідну домівку, та окупанти нас попередили, що нікого з села не випустять.

Моя мама попросила наглядача, який стояв у нас на вулиці по рації, спитати в «головного», щоб він випустив автівки з дітьми. Адже багато діточок хворіли, а ліків не було, лікарні та магазини були вщент розгромлені та розграблені військовими окупантами. Звісно була відмова, але ми знову і знову з мамою по черзі благали випустити нас з дітьми.

І якось в «головного» був чи настрій, чи просто ми йому набридли, він дозволив зібрати колону (не більше 7 машин) з дітьми та виїхати за межі села, тільки в сторону де знаходяться їхні війська. Ми з односельцями скоренько зібравшись, (всі речі, які ми могли взяти з собою, помістилися в невеликий рюкзак) після ретельного огляду військовими вирушили в дорогу.

Із сумом ми залишили свій дім, в якому жили і виховували своїх дітей. Наша подорож була небезпечною і вишколеною, але у нас був єдиний вибір - вижити і знайти новий початок.

Ми подолали численні перешкоди, обшуки та безліч російських блокпостів поки доїхали до Оріхова (від нашого села км. 70). Ми їхали до нього 9 годин, але яка це була радість, коли ми заїхали на вільну від окупантів землю. На українському блокпості нас зустріли наші захисники. Ми вибігали з машин, хтось падав на коліна і цілував землю, хтось мовчки вдихав повітря свободи. Ці спогади назавжди закарбувались в моїй пам’яті.

Наші захисники бачучи, які ми змучені і безсилі, пригостили наших дітей яблуками та пиріжками. Ми цілували і обіймали воїнів. В славному місті Оріхові нас заселили в школу на ніч, бо вже настала комендантська година, і надалі їхати до Запоріжжя було небезпечно.

Наступного ранку ми вирушили до міста Запоріжжя. Коли ми дісталися на вільну територію, відчуття полегшення і радості були неперевершеними. Ми отримали допомогу та підтримку від громади та гуманітарних організацій. Знову ми почали будувати своє життя, цього разу з чистого листа. Історія про мене й мою родину - це історія спільної боротьби, віри та відданості. Ми не лише вижили в цих важких часах, але й змогли повернутися до нормального життя. Ми продовжуємо рухатися вперед, незважаючи на всі перешкоди.

Ми навчилися цінувати мир, згуртувалися як нація і намагаємося забезпечити краще майбутнє для наших дітей. Наша сила і воля неодмінно принесуть перемогу над випробуваннями. Все, що ми пережили, навчило нас бути міцними і незламними.

Моя історія - це історія про  тих, хто пройшов крізь вогонь і вийшов із нього сильнішим.   Свідчення про те, що воля та доленосні рішення можуть змінити хід подій і забезпечити майбутнє, яке ми заслуговуємо. Наша майбутність ще залишається невідомою, але ми готові дивитись їй в обличчя, з вірою в краще завтра, з вірою в перемогу.