Тиманчук Артем, учень 8 класу Костопільського  ліцею №2 Костопільської міської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Киріша Ірина Пилипівна

Війна. Моя історія

Війна не щадить нікого – навіть тих, хто вижив

     Патрік Несс

        Одного дня для мене світ перетворився на безодню з безліччю чудовиськ, які кружляли над моїм містом, над моєю домівкою - це були російські літаки. Кружляючи, вони бомбили моє щасливе дитинство, а разом з ним і моє квітуче, зелене, сповнене мрій місто біля моря, місто Маріуполь.

Я маленький українець, який не знав, що таке війна, подивився їй просто в очі. Небезпека від обстрілів, холод підвалу, постійна нестача їжі переслідували повсюди. Вони як тінь, але не звичайна, вона не зникала ніколи, ні вдень, ні вночі.

Кожного наступного дня ситуація ставала гіршою та небезпечнішою. Жах, що огортав мене, найрідніших мені людей, доводив до відчаю. Вже не було звичного життя, радісних шкільних днів, родинного затишку, сімейних велосипедних прогулянок по узбережжю, мого улюбленого купання в морі і моїх друзів, я не знав де вони…

Всі ховалися, хто де міг. І знову вибух за вибухом, тремтіла земля. В голові не вкладалось, що війна можлива і що одного ранку світ стане іншим – чужим і страшним.

Мокрий сніг та дощ були довгоочікуваною радістю, бо люди всупереч небезпеці вибігали надвір з відрами, щоб назбирати хоча б якоїсь води. Для мене війна- це голод. У нас закінчувались харчі, а мені так хотілось з’їсти шматочок хлібчика… Війна- це спрага, бо води не було і тату доводилось під обстрілами, ризикуючи життям, ходити до найближчого, в трьох милях, водостоку. Вода була мутною і несмачною, але так хотілося пити.

Війна- це страх, бо я боявся завжди, як тільки задрімаю, вибухи будили мене. Я плакав, тремтів, а мама, як могла заспокоювала мене, міцно-міцно обіймаючи.

Серед безкінечної низки темних днів, одного разу я побачив українських воїнів, які проходили повз нас, наших захисників . Це була радість, це була надія. Я вчився перемагати свій страх, дивлячись на цих героїв. Так хотілося їм допомогти подолати лиходіїв, знищити всю техніку орків, всі літаки та все військо лютого зла. Це був один день світла, а потім знову з’явились чудовиська, які продовжували знищувати все навкруги.

Я знаю, що таке війна. Я вижив. Вирвавшись із безодні, я побачив світ, сповнений підтримки, допомоги, та безкінечної любові. Так, це не моє рідне місто Маріуполь з моїм сонячним, щасливим дитинством, але це частинка моєї рідної України, в якій я знайшов прихисток та люблячу шкільну родину.

Мені і моїй сім’ї пощастило евакуюватись, пройшовши шляхом болю, сліз, постійного страху та мрій поїсти. Але я втратив свого улюбленого пухнастого друга, свого котика Рижулю. Ми росли з ним, разом вчили уроки, він завжди зустрічав мене після школи, сидячи на підвіконні. Рижик був найдобрішим котиком із всіх котиків на світі. Ця втрата болісна для мене, згадую щовечора, коли лягаю спати, ледь стримуючи сльози, намагаюсь заснути.

Мені часто сняться жахливі сни в яких чудовиська знищують моє місто Маріуполь, їздять на танках з символами зла та росіянськими прапорами. Свист ракет, безкінечні вибухи, крики людей і вогонь, який скрізь-ніби знову і знову на повторі те все жахіття, яке довелося пережити.

Моє життя змінилось, воно розділене на до та після… Але я живу надією. Я безмежно вірю в перемогу України! Я вірю в ЗСУ. Мрію повернутись в своє українське мирне місто Маріуполь, місто біля моря. Я знаю, що таке війна…я бачив її очі…