Дітковський Ілля, 10-а клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Кравчук Вікторія Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми такими не були...

Скажіть чесно, кому хоча б раз у житті батьки не говорили такої фрази?

Мабуть, немає жодного! У нас різні характери, манери поведінки, вподобання та смаки, а також різне бачення світу в цілому. Наші батьки хочуть дати своїй дитині те, чого не мали самі, допомогти в тому, що було їм важко, і вберегти від того, що було небезпечним для них. І тут я зупинюся... Зупинюся, бо жоден з нас, мабуть, не замислювався, чи краще наше дитинство сьогодні, ніж було у наших батьків!?

24 лютого 2022 року життя багатьох людей змінилося. Я не стану детально описувати мої почуття тоді, бо лише зараз остаточно зрозумів, що насправді відбулося і відбувається. Ми проживаємо з сім'єю в мальовничому та незламному місті Старокостянтинові, котре сьогодні відоме в усіх куточках світу.

Оскільки наше місто було під атаками з першого дня війни, мене з братом батьки відвезли до села за 40 кілометрів від міста,

куди приїжджали з Києва моя двоюрідна бабуся Людмила та хресна мати Оксана. Після смерті старенької бабусі всі лише іноді навідувалися до господи.

Будучи дванадцятирічними та тринадцятирічними хлопцями, але єдиними чоловіками в оселі, ми без вагань вирушили до лісу по дрова, щоб розтопити піч у будинку.

Спершу було навіть цікаво, але згодом ми зрозуміли, що це нелегка праця – забезпечувати дровами тепло в домі. Нам довелося рубати великі колоди на дрібні шматочки. Санками, зробленими з дощок, які знайшли у бабусиній господі, і прив'язаною до них мотузкою, возили з лісу запаси додому, і таким чином усі зігрівалися. Ми ніколи не робили такого раніше, а наші батьки робили.

Збираючись похапцем, як і більшість у той день, ми не взяли з собою багато речей. Тому

бабуся знайшла в шафі нам речі мого тата та навіть діда. Спершу ми сміялися з нашого зовнішнього вигляду, а згодом звикли.

Навіть повертаючись через декілька місяців до міста, забрали із собою улюблені речі як пам'ять. Ми ніколи раніше так не одягалися, бо не личить... А наші батьки так робили завжди...

Інтернету тоді певний час не було. Уявіть собі! Не було! Сучасна людина без інтернету...

Ввечері ми сідали біля печі й дружно лускали гарбузове насіння, а бабуся розповідала нам історії з життя багатьох наших родичів.

Раніше ми ніколи не лускали насіння вечорами, бо для чого? У комп'ютері ж цікавіше... А наші батьки обожнювали таке сімейне спілкування з гарбузовими смаколиками.

Згодом нам запропонували долучитися до плетення маскувальних сіток у сільському клубі разом з іншими охочими. Клуб, українські пісні, ми... Це точно не про нас... А наші батьки завжди на канікули їздили до бабусь у село, щоб увечері йти до клубу, бо ж то було дуже цікаво.

А як ми чекали приїзду мами, бо вона привезе щось солоденьке...

І все це – війна…

Час продовжує свій плин... Близько 1000 днів війни... Як би це страшно не звучало, але ми адаптувалися до буденності. Повернулися до міста, до своїх домівок, до друзів. Під ракетними обстрілами та атаками "шахедів" продовжуємо ховатися в укриттях. Щоденно о 9:00 загальнонаціональною хвилиною мовчання вшановуємо пам'ять загиблих,

щомиті дякуємо нашим мужнім захисникам за те, що захищають кожного з нас.

Продовжуємо навчатися у школі, досягати результатів, знаходити нових друзів та мріяти... Але ті перші дні війни закарбуються у пам'яті назавжди.

У наших батьків такого в дитинстві не було... А у нас є...

І колись наші діти теж скажуть: "Ми такими не були..."

І дай Боже, щоб у них ніколи не було 1000 днів війни...