Дітковський Ілля, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів№1 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Володимир Володимирович Гілевич - мій двоюрідний дідусь по маминій лінії. Людина, яку я завжди вважав героєм. Ще задовго до війни, до втрати, до болю. Двадцять п’ять років він віддав службі в пожежній частині. Щодня без пафосу, без гучних слів, просто рятував людські життя. Горів разом із будинками, виносив дітей із полум’я, тримав чужі долі на своїх плечах.

А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він навіть не сумнівався - пішов на фронт. Бо такою була його природа: захищати, підтримувати, бути там, де страшно.

Але війна не вибирає…Чи то так було завгодно Богові, а чи молитва кожного з нас здіймалась угору палким світлом надії - але з дев’яноста воїнів, що йшли у вогонь і бурю в той день (30 квітня 2024 року на Куп’янському напрямку Харківської області) разом з ним, як би боляче не було за кожного захисника, мій дідусь Володимир єдиний залишився живим. Є щось незбагненно сильне в тиші після бою, у погляді того, хто бачив те, чого не передати словами.

Згодом він розповів нам, як на його очах загинули побратими, як він отримав важке поранення обох нижніх та верхніх кінцівок, як повітря довкола тремтіло від свисту безпілотників і глухого виття, де літали металеві птахи з чорними крилами.

Навколо сипались авіабомби, повзали багатоногі дрони, які шукали теплого людського тіла, а він був лише тінню серед руїн. Але ця тінь повзла, страждала від болю, який завдавали уламки заліза по всьому тілу і благала – не про диво, а про час...понад 26 годин евакуації. Ніби вічність. Дідусь розповідав, що благав всіх святих, щоб допомогли йому вижити. І дожив. І я схиляюся перед волею Всевишнього - чи перед силою любові, що тримала його серед вогню, немов невидима рука берегла від кулі, від усього, що могло стати останнім.

Його життя - це свідчення дива, це подих молитви, що не зник у порожнечі, а долетів туди, де вирішується доля.

Коли ми вперше побачили дідуся в лікарні, усе всередині стиснулося, ніби хтось вирвав серце з грудей і залишив лише пустку. Він лежав на ліжку біля вікна, з виглядом людини, яка ніби й повернулася з того світу, але не знає, чи хоче жити в цьому. Повна ампутація правої верхньої кінцівки, важка травма лівої, травми обох нижніх кінцівок, ще багато ускладнень інших органів, але…живий.  Ми дізналися про все на третій день після поранення.

Я пам’ятаю, як мама не могла стримати сліз, коли нам повідомили: «Дядько живий. Втратив руку. У важкому стані. Дніпро». Згодом його направили до лікарні нашої області і ми одразу поїхали до нього.

Дідусь Володимир - це наша родина. Це той, хто вчив нас чесності, хоробрості, любив нас, навіть коли ми самі себе не розуміли. Ми не могли залишити його самого. У лікарні пахло ліками, вологістю і чимось гірким - суміш надії й страху. Побачив нас - і на якусь мить його очі ніби ожили, але відразу згасли. Сказав лише: - Не треба було… - Ми завжди будемо з тобою, - сказала мама тихо, і погладила його по лобі, як колись він її, коли вона була малою. Він не відповів. Просто дивився у стелю. Ми зрозуміли: рана не лише в тілі. Побачили не героя, а людину, глибоко зранену не лише тілом, а й душею.

Його дружина поїхала за кордон - злякалася реальності, в якій не залишилося сили бути поруч. Син - на передовій, не знав, що батько більше не може тримати зброю. А дядько залишився один. І в його очах світилася страшна думка: «Я більше нікому не потрібен».

Але це не було правдою. Ми стали його руками, його опорою, його пам’яттю про те, ким він був і є. Ми приїздили мало не щодня, сиділи поруч, допомагали лікарям, годували, жартували, згадували дитинство. Ми намагалися витягнути його з темряви, у якій він опинився. І одного разу це сталося - він усміхнувся. Тихо, але щиро. І з того моменту ми почали творити маленьке диво: повертати його до життя. Потроху. Коли перев’язували руку, він стискав зуби. Але не кричав. Лише іноді, у снах, ми чули, як він стогне. Тоді мама тихо сідала поруч, брала його за плече і шепотіла: «Ти живий. Ти тут. Ми поруч».

А ще були розмови, багато розмов про побратимів, котрі загинули, їхні мрії і роздуми, чому вижив саме він.

Минав тиждень за тижнем. Ми навчилися замінювати бинти, чистити катетери, жартувати так, аби дідусь сміявся. Він почав вчитися жити однією рукою. Ми навіть принесли стару гітару - ту, яку він залишив у нас ще до війни. Одного дня він наважився попросити її, поклав  на коліна й лівою рукою витягнув з неї кілька акордів. Вони були фальшиві, зламані, але це була музика. - Може, навчуся знову, - пробурмотів він. - Однією рукою. - Обіцяю, - сказала мама, - ми купимо тобі спеціальний смичок або зробимо щось із майстром. Лише не зупиняйся.

Він усміхнувся знову. Цього разу - щиро, до самої глибини. Це були маленькі перемоги, але кожна з них - як постріл світла у темряві.

Зараз він вже вдома. Ми переобладнали для нього кімнату - все просто, але зручно. Його інвалідність - не його вирок. Він каже, що постійно відчуває втрачену руку, хоче нею щось ухопити, взяти ручку і написати листа дружині і попри біль, що приходить уночі, не здається.

Цей біль нікуди не дінеться. Але й любов - теж. Вона міцніша за страх, за втрату, навіть за війну.

Я зрозумів одну важливу річ: людина може впасти, може зламатися. Але якщо поруч є ті, хто не відвернеться - вона обов’язково підніметься. Любов і підтримка - це не пафосні слова. Це конкретні дії. Вони можуть повернути до життя навіть того, хто втратив усе. Мій дідусь Володимир досі вчиться жити наново. Та він живе. І я пишаюся ним не лише як пожежником чи воїном. Я пишаюся ним, як людиною, яка, втративши частину себе, не втратила серце. Бо дідусева втрата - це не кінець. Це новий початок. Для нього. Для нас. І для тієї України, яку він захищав. Однією рукою, але цілим серцем.