Богач Анастасія, 9-б клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дві тисячі другий рік двадцять четверте лютого, четвер, п’ята ранку: всі бігають по квартирі, метушаться, а я сиджу та не розумію, що відбувається.

«Задовбуючи» батьків питанням «що сталося?» мені все ж відповіли: «Почалася війна. Аеропорт Бориспіль розбомблений…»

Я, як десятирічна дитина, починаю панікувати разом з батьками. Брала з собою все, що тільки потрапляло на очі.

Сьома ранку: Мама намагається додзвонитися до всіх родичів, а особливо до сестри, яка живе в Київській області, недалеко від Борисполя.

Десята ранку: в школі оголосили онлайн навчання. Виходжу на математику, щоб хоч якось заспокоїтися.

Також мама проводить свої уроки онлайн.

Десята тридцять: перша тривога. В підвалі ми просиділи недовго. Коли ми повернулися тато думав, як нас вивезти і куди… Всі в паніці почали роз’їжджатися, на дорогах затори, потяги переповнені. Почало темніти. Було вирішено, що мене з мамою забере сестра батька, тому ми поїдемо в їхнє село.

Восьма вечора: батько вивозить нас на околицю Києва. Ми пересідаємо в їхню машину. Вечір тоді був на диво теплий і затишний для тої пори року. Поки ми їхали, побачили те, що, мабуть, бачили більшість: техніку, яка їде не зрозуміло куди та звідки. В ту хвилину, думаю, всі хто сиділи в машині почали ще більше панікувати, це і не дивно.

Другий день: дорослі почали чергувати вночі. Всі спали в одязі задля того, щоб можна було швидко вийти в підвал та не витрачати зайвого часу.

Третій день: до нас приїхав мій старший брат. Саме ту ніч я ніколи вже не забуду. Мене розбудила мама та ми всі разом швидко побігли в укриття. Почали бомбити Фастів, який був неподалік від нас. Страшно було аж до кісток. Постійні вибухи, стрілянина. Всі навколо намагалися зберегти зовнішній спокій, постійно говорили, навіть жартували.

А весь цей час тато був в Києві …

Минув тиждень. За цей час у нас побували переселенці. Ночували та їхали далі. Приїхав і тато, щоб відвезти нас в село, звідки він з мамою родом. Нас чекала бабуся.

Приїхали ми в село. Там все спокійно, тому що воно є глухим. Там нічого не змінилося.

Через три дні до нас добралися мої двоюрідні сестри та брати, а також мамина сестра. Кожного дня над нами щось пролітало: то літак, то вертоліт чи ракета. Слава богу, ніколи до нас не долітало. Звісно, дні йшли дуже, повільно та навіть нестерпно.

Але на диво кожного вечора заходи сонця були неймовірно гарні, ніби природа намагалася нас підбадьорити, щоб не так було страшно.

Більше за все своє життя я також ще не бачила. Щоб не було так страшно, ми постійно шукали собі якесь заняття.

На цьому моя історія завершується.

В Київ ми повернулися влітку, коли зрозуміли, що вже безпечніше саме в столиці. Тому, на разі, хочу зараз побажати мирного неба над головою та як найшвидшої Перемоги.

Ми незламні!