"Цього ж дня о 23-ій годині вечора знову стався приліт російських ракет за кілька метрів від мене"

Бондаренко Мирослава, учениця 9-Ф класу КЗО «НВК № 4» ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Симчіч Інна Аліківна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року… Це мав би бути звичайнісінький день, але в українців він розпочався, на жаль, особливо, трагічно. На нашу українську землю прийшли загарбники.

Україна прокинулася від вибухів та жахливих сирен. У той четвер моє життя та всіх українців розділилося на «ДО» та «ПІСЛЯ».

Прокинувшись, я побачила у своєму телефоні безліч повідомлень про те, що почалася війна, у яку ми так не вірили.

Моя перша думка, що це жарт, якийсь недоречний. Шкода, але це виявилося реальністю, і війна, на жаль, триває вже восьмий місяць, та невідомо, коли скінчиться. Зрозумівши, що відбувається, у мене очі наповнилися сльозами, і я не розуміла, що робити і як жити далі?

Життя моєї родини змінилося в один момент. Перший тиждень усі були на нервах: тривога, страх, відчай злилися в одне єдине ціле…. Лягати спати було ну дуже страшно, всередині мене все стискалось, вперше я відчула паніку.

тому складали те, що бачили….. Я, моя маленька сестра, мама та її подруга о 14 годині рушили потягом до Львова. Дорога була дуже складною. Потяг зупинився вночі у Вінниці, висадив усіх та не поїхав далі, нам прийшлося добиратись навмання. Сіли на перший потяг, що з’явився на пероні, і рушили до Тернополя, потім попуткою до Львова, і найскладнішим виявилося - дванадцять годин стояти на кордоні. Майже три місяці перебували в Польщі. Ми звикали до іншої мови (навіть намагалися її вивчити), умов проживання, менталітету країни, займалися волонтерством, а найголовніше – постійно відчували нестерпний сум за домівкою, рідними і як там Україна - усе це змусило нас повернутися ДОДОМУ (якісь незвідані ще мною почуття краяли моє серце). Нарешті, 29 травня 2022 - і ми на рідній землі (усе таке знайоме, затишне – і в серці так щемить- щемить), тато, бабуся, дідусь теж поряд , і нахлинули сльози, радісні сльози. Моєму щастю не було меж, але …… знову «але»…. День, коли ми дуже налякалися - 29 вересня 2022р. - почався з дуже гучного вибуху у нашому вже мікрорайоні. І це перший вибух, від якого я знову відчула страх, розпач, відчай, хвилювання, і, на жаль, не останній. Цього ж дня о 23-ій годині вечора знову стався приліт російських ракет за кілька метрів від мене, саме біля того місця, де я щодня гуляю зі своїми подругами, однолітками… О, це була найстрашніша доба для мене особисто та моєї родини, навіть уві сні такого уявити не могла. А в голові тільки і думки, що відчували люди, які перебували в епіцентрі цих подій?

А зруйновані міста, села – за що все це??? У мене крається серце...

І досі не можу збагнути, чому це відбувається саме з нами, з нашою країною? Навіщо ця безглузда війна?

Але я впевнена, що ми повернемо всі наші окуповані території та невдовзі почуємо слово «ПЕРЕМОГА», бо життя та мир - це найцінніше на світі, у цьому я вже переконалася стовідсотково!