Вернигора Марія, 16 років, учениця 11 класу КЗО "Українсько-Американський ліцей" ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Бухно Галина Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я ніколи не думала, що війна прийде в мій дім. Мені завжди здавалося, що це щось таке, що відбувається далеко від мене – в далеких Афганістані, Сирії або Сомалі, щось настільки жахливе і від того, настільки ж нереальне, що цього просто не може бути в Європі у 21 сторіччі й, тим більше, ніколи не доведеться пережити особисто мені.

Звичайно, можна сказати, що вперше я зіткнулася з поняттям «війна» ще взимку 2014-го: пам’ятаю, як з батьками дивилася кадри з Майдану, наче то був запеклий бойовик, а не реальне життя, як з одного боку дивувалася, а з іншого – раділа у школі новим друзям зі східних областей, до кінця не розуміючи, що всі вони втратили свій дім.

Але тоді мені було всього 8 років, я була дитиною і сприймала всі тогочасні події в Україні неначе страшну казку.

Коли ж на початку 2022 року всі знов заговорили про можливість повномасштабної агресії росії, я, як і мої батьки, до останнього не вірила у це. Але 24 лютого о 6-й ранку вся моя впевненість просто випарувалась, коли замість звичайного будильника я прокинулася під гуркіт вибухів від ракет, що нищили аеропорт мого рідного Дніпра.

Вибухи у місті, потік тривожних новин, жахливі кадри перших жертв та руйнувань, батьки, що похапцем збирають документи та речі першої необхідності, наляканий молодший брат, десятки телефонних дзвінків від родичів та знайомих, скасування занять у школі – все це якимось сюрреалістичним потоком в одну мить увірвалось в моє життя та в життя мільйонів українців. А ще – безліч питань, що одночасно промайнули у свідомості, серед яких головне –– «Що робити далі?». Однак, найважче було впоратись зі страхом – не зі звичайним побутовим боягузтвом, а зі справжнім, майже первісним, страхом за життя та майбутнє – своє та своїх близьких. Як добре, що поруч були мої батьки: саме вони своїми злагодженими діями та словами підтримки ще в перший день війни надали мені впевненості, що наша родина витримає, а Україна – переможе.

З початком війни моє життя, як і життя кожного українця, кардинально змінилося. Всі мої довоєнні турботи та проблеми перестали здаватися значущими, адже все це заступила головна загроза – ворог, що прагне знищити не тільки нашу країну, нашу свободу, а й наше існування.

Однак, перша паніка та страх згодом пройшли. Українці вразили весь світ своєю незламністю та здатністю давати відсіч ворогу, своєю згуртованістю та підтримкою збройних сил. Наша сім’я також долучилась до волонтерської роботи – кожного дня ми з братом плели маскувальні сітки, разом з батьками купували та збирали речі, харчі та медикаменти для військових – і я знаю, що це щодня робили також десятки наших друзів та знайомих. Мабуть, саме у ці дні я разом з багатьма українцями остаточно усвідомила, що насправді означає бути громадянином своєї країни.

Так сталось, що мені з мамою та братом довелось залишити рідне місто та виїхати спочатку до Львова, а потім до Варшави. Найважчим випробуванням при цьому стала тримісячна розлука з батьком.

Однак, та величезна і безкорислива підтримка людей – знайомих і незнайомих, – яка оточувала нас і у Львові, і у Варшаві, дуже допомогла нашій родині, а головне – додала впевненості, що з разом з Україною увесь світ.

Війна триває восьмий місяць. За цей час змінилась Україна, змінився світ, змінилась і я: по-іншому почала цінувати кожну мить свого життя та життя своїх близьких, по-справжньому усвідомила, що за свою свободу та свободу свого народу потрібно боротися. Змінились і мої відповіді на головні запитання. Чого я хочу? Я хочу миру, але мир без свободи мого народу мені не потрібен. Чим пишаюсь? Пишаюсь подвигом усіх українців, які боронять свою державу на фронті і в тилу. За чим сумую? Сумую за загиблими українськими військовими та мирними людьми. Чого я боюсь? Боюсь, щоб загибель людей не стала для нас буденністю і черговою новиною по телевізору. Чого я не боюсь? Я не боюсь повітряних тривог, оскільки знаю, що жодні ракети, бомби, дрони-камікадзе, жодна зброя не зламає дух нашого народу. У що я вірю? Вірю у ЗСУ, вірю в себе, в свою родину та друзів, і, звичайно, вірю в перемогу України.