Шевцова Діана

9 клас, Юрковецький ліцей Яришівської сільської ради Могилів-Подільського району Вінницької області

Вчителька, що надихнула на написання – Анасімова Віра Павлівна

Війна. Моя історія

Із приходом війни моє життя дуже змінилося. Дні, які були спокійними, безтурботними, залишилися в минулому.

Я завжди була веселою, позитивною дитиною і ніколи не думала про те, що може статися щось погане, страхітливе. Я успішно навчалася в школі, мала багато друзів, займалася волейболом і почувала себе щасливою. Ніколи й уявити собі не могла, що один день може перевернути життя, розділити його навпіл: на «до» і «після».

Це сталося 24 лютого 2022 року. О п’ятій годині ранку я прокинулася від несподіваного потужного вибуху. Батьки були дуже стурбовані і намагалися заспокоїти наляканого молодшого братика. Було сумно й гірко усвідомлювати, що це не сон, не ніякі військові навчання, а справжня безжалісна війна. Усі почуття змішалися воєдино: і страх, і розпач, і відчай, і ненависть до жорстоких нападників.

Важко було виїжджати зі свого дому, я розуміла, що можу туди вже не повернутися. Школа, близькі друзі, спортивні секції – усе залишилося позаду.

Моторошно було бачити ворожі ракети, гради, які пролітали просто над нашими головами. Оскільки мої батьки військові, у цей день мені довелося покидати рідні місця разом із цілою колоною. Було дуже страшно.

Провести два дні в дорозі, не знаючи, що тебе чекає, - це наче дорога в нікуди. Час ніби зупинився тієї лютневої зловісної ночі.

Відтоді пройшло майже два роки. Я переїхала із сонячної Херсонщини в подільське село Юрківці до рідної бабусі, яка оточила мене своєю добротою та любов’ю. Появилися нові шкільні друзі, з якими мені легко навчатися, спілкуватися у вільний час, однак мене турбують непрохані думки. Що ж буде далі? Чи зможу я повернутися додому? Чи займатимуся ще улюбленим видом спорту ? Чи здійсняться мої заповітні мрії? Як пережити розлуку з батьками?

Усвідомлюю, що вони були змушені залишити нас із братиком у бабусі, адже батьки військові і склали воєнну присягу на вірність народові нашої України.

Погано, що ми дуже рідко бачимося з ними, боляче на душі, але я не хочу жалітися, бо знаю, що в багатьох українських дітей складніші умови життя.

Раніше, читаючи художні книги, вивчаючи історію,слухаючи розповіді про Другу світову війну, я не думала, що це настільки страшно, поки не побачила на власні очі зруйновані міста, спустошені села, розбиті людські долі.

Щоразу, переглядаючи новини, відчуваю, як серце обливається кров’ю, як гострий біль співчуття родинам померлих пронизує мене сповна. У багатьох людей ця клята війна забрала життя, мрії, майбутнє. Війна показала мені реальність ворожого світу, жорстокого та безжалісного. Так, вона змінила всіх нас, бо неможливо уникнути її впливу. Ми всі стали сильнішими, стійкішими до складних випробувань, єдиними у своїй любові до України та в боротьбі за її волю. І тому я вірю, що ми переможемо лютого ворога, навіть більше – я впевнена!

Я щиро дякую нашим захисникам, які, не шкодуючи власного життя, мужньо відвойовують нашу святу землю, відстоюють нашу незалежність. Я вклоняюсь їм низько-низько, з глибокою любов’ю та пошаною. Знайте: вогник надії на перемогу яскраво горить у моєму серці і не згасає!