Бринчак Єлена, учениця 10 класу Петрівського ліцею Балаклійської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лучанінова Олена Леонідівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Моя історія… Боже! Я ще тільки починаю жити, а в мене вже є своя історія! Гірка! Жахлива! Історія війни. Що я пам’ятаю про той день? 24 лютого 2022 року. Ранок. Ще тільки півні розплющили очі, щоб сповістити про початок нового дня, а над селом прогуркотіло. Грім у лютому? Якийсь неспокій прокрався до нашого будиночка. Щось було не так. Хтось зателефонував. Заметушилися батьки. Тривога огортала мій ще сонний мозок…

Лиху звістку про напад я просто не могла осягнути розумом. Як? Чому? Це злий жарт? Це вже не кіно, не захоплююча повість про війну? Це насправді? Такі думки оволодівали мною і другого, і третього дня. Потяглися дні й ночі в очікуванні. Були сподівання, що скоро все стане як раніше. Не стало…

Уже палало небо над Балаклією, гуркотіло десь за Ізюмом. Люди з тривогою позирали у той бік. Татові не спалось, тож ночами він часто виходив на вулицю, вдивлявся у лиховісну темряву. Що нам очікувати? Хтось скинув відео: росіяни на вулицях Балаклії. Не вірилося. Вигадка? Монтаж? Не може такого бути! А 5 березня вороги вступили до нашого села. Вулиці миттю знелюдніли. Тільки перелякані очі в щілини між занавісками з тривогою слідкували за ворожими зайдами (я це знаю, бо сама так робила).

Спочатку чужа колона проскочила головною вулицею і подалася до сусіднього села. Але там, як ми потім довідались, встигли підірвати міст. Чужинці гасали вулицями на танках і бронетранспортерах, над якими тріпотіли їхні прапори. Невдовзі стали ходити по домівках. Шукали, як потім ми дізналися, «бандерівців».

Заглядали навіть у шафи й комоди. Поводилися зухвало, по-господарськи. Я повною мірою усвідомила: це – вороги. Подобою схожі на нас. Мову їхню розумію. Але не брати-слов’яни…Мій татко – священник. Приїхали вони з мамою в Петрівське давно із Західної України, а ми, діти, народилися вже тут. У селі про це всі знають. Нашу родину поважають. Але ж… «бандерівці»… Коли чужинці переступили поріг нашого будинку, у мами тремтіло все тіло, тато вкрився холодним потом, ми з сестрою стояли перелякані. Що нас чекає? Мабуть, Господь врятував – ми всі ревно молилися.

Протягом тижня жодної звістки! Як у могилі. Жахало нерозуміння і незнання того, що відбувається. Щоночі село здригалося від вибухів. Виття літаків залізними лещатами стискало серце. Перелякані коти й собаки тулилися до людей. У будинках вилітали вікна. Лиховісні заграви перерізали небо.

Після останнього «феєрверку» 11 березня рашисти виїхали із села. Люди несміливо почали виходити на вулиці. Як сусіди, односельці, всі ми врешті, пережили цю окупацію? Втомлені людські очі… Це я запам’ятала найкраще. Втомлені від недосипання, відчаю, страху, тривоги за рідних. І не тільки люди. Наша земля постаріла. Її безжально подовбали окопами, котлованами, у яких ховалися танки. За тиждень наше охайне село перетворилося на суцільний смітник.

Та це ще не так страшно… У центрі села знайшли замордоване тіло дільничого інспектора. Трішки пізніше за приміщенням ринку наштовхнулися на прикиданого гіллям застреленого хлопця. Дехто з літніх людей не витримав нервової напруги – померли. Молоду дівчину не змогли вчасно доправити до лікарні… Це були перші жертви війни у нашому селі.

Скільки й житиму, мабуть, не перестану здригатися, коли виють літаки. Це теж моя історія. Другої ночі після відступу рашистів налетіли ворожі літаки й випустили ракети на ремонтні майстерні сільгосппідприємства. Ми затикали вуха, не знали, куди бігти! Виття, виття, виття! І вибухи! Земля просто двигтіла! Здавалося, що настав кінець світу. І нас знову рятувала молитва. Коли ж почалися невдовзі постійні обстріли, люди, хоч і трималися за житло, речі, худібку, почали виїздили до сусідніх сіл і далі.

Я не бачила, як горіла наша школа, але усвідомлюю, що це страшне видовище стало трагедією для багатьох односельців. Школа – то наша колиска, наші надії і мрії. Життя кожного розпочалося біля її порогу. Звідси пішли своїми шляхами мої брати і люба сестричка. Не змогла дочекатися школа тільки мене. Мій випускний, мабуть, буде онлайн.

Стоїть сиротою вигоріла будівля. У Другу світову війну вистояла – фашисти не зруйнували школу. А он у наше новітнє століття знайшлися дикуни, яким завадили наші школи: що село – то зруйнована школа. Он у Комишувасі від школи взагалі купа цегли залишилась.

Невже вороги сподіваються, що ми опустимо руки? Не будемо боротися? Не будемо вчитися? На жаль, ми рано подорослішали, але разом з тим усвідомили свою відповідальність перед майбутнім України. Наша історія не закінчилася. Вона тільки починається. Починається із кожного з нас.

Наші батьки вже сьогодні відбудовують зруйноване, втішають потерпілих, збирають врожай. Село відроджується, живе, сподівається на краще. І школу відбудуємо, коли розквитаємося з ворогами! Багато односельців, ставши на захист незалежності рідного краю, є справжнім прикладом для нас, старшокласників. Нещодавно село прощалося з лицарем ЗСУ, який недавно був учнем нашої школи. Ілля – молодий, завжди  усміхнений юнак… Таким залишиться він у пам’яті мешканців нашого і сусіднього сіл. Ні, ми не опустимо рук! Наша історія матиме своє продовження! Я вірю в це!