Сахно Софія Артемівна, учениця закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 20 військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Донецької області
День, коли для мене почалася війна… Цей день поділив все кардинально: моє життя на «до» і «після», мою Донеччину на «підконтрольну» та «неконтрольовану», мою країну на «незалежну» і «окуповану».
Коли ж для мене почалася війна?
Коли, вийшовши на своє подвір’я і піднявши голову вгору, я більше не побачила білих волохатих смуг від пасажирських літаків… і досі не бачу. Коли зупинилося все: автобуси не гуркотіли більше сільськими дорогами, потяги не гуділи більше в ДЕПО, люди не їхали на відпочинок до моря, бо боялися втратити свої домівки. Коли футбольну перлину «Донбас-арену» відділили від нас колючим дротом на КПП, оточили мінними полями навколо. Відтоді, з 2014 року мій день був одноманітним: безкінечні постріли, стогін матінки-землі від падаючих на неї безжальних снарядів, переховування у домашньому підвалі, шкільні тренування з техніки безпеки між уроками.
Коли ж для мене почалася війна?
Пам’ятаю 21 липня, тепер це День визволення мого рідного міста Торецька. Цей день для нас із мамою був звичайним, літнім, а тепер став незабутнім. Ми назбирали 4 відра персиків (вони вродили як ніколи рясно і смачно). Персики, такі пахучі і медові, соковиті із червоненькими бочками, ну просто тануть в роті. Мамуля вирішила цей подарунок літа 2014 року «закарбувати» в історії – зварити варення. Це була ціла персикова церемонія, наче якийсь давній магічний ритуал. Хоч зранку ми прокинулися не з півнями, а з пострілами, мамин настрій змінити було просто не можливо. Яке ж неймовірно запашне вийшло варення, пахло на все село! Моя щаслива господиня задоволено посміхалася.
Аж раптом її посмішка упала, зникла, очі налилися сльозами, дивились в далечінь. На обрії я побачила військові літаки, які кружляють над містом. Чути вибухи, летять іскри, все палає і мерехтить. «А там люди, а там люди…», - весь час бурмотіла мама.
Цей персиковий тріумфальний день, такий багатий на події, але і такий гіркий, болісний для душі, став отим екватором мого 14-річного життя. Слава Богу, то було визволення міста від окупантів, і ніхто тоді не загинув. Тоді я мало що розуміла, все здавалося якоюсь кінострічкою про війну. Тепер я бачу все по-іншому. На жаль, моя мама так досі і не посміхається, боїться, коли чує постріли, навіть коли вони дуже далеко, хвилюється за моє майбутнє.
Вірю, що настане той день, коли скінчиться війна, завирує життя на Донеччині на повну силу, «Донбас-арена» знову відчинить свої двері для нас, а мама буде посміхатися.
