Заварзіна Поліна

11-Б клас

Харківська загальноосвітня школа I-III ступенів №150

У мене не було першого дня війни. Вона підкрадалася та заповзала в моє життя повільно і поступово. Можливо тому, що моє місто не обстрілювали, не захоплювали озброєні люди. Не довелося зриватися з місця і кудись бігти. Пам’ятаю ті дні уривками, адже мені було тільки дев‘ять років. 

Здається, це було в квітні. Того дня мама попросила мене сісти поруч, сказала, що є розмова. Я вже здогадувалася, про що піде мова, бо останнім часом вдома відбувалася якась метушня, постійні дзвінки, емоційне обговорення новин. 

Вона тихо і стримано, але водночас дуже твердо почала говорити, що саме і за яких обставин я маю робити. І з якої причини. Де лежать документи і гроші,  як в моєму телефоні підписаний номер координатора якогось штабу, в який момент його потрібно набрати і що сказати. Що робити в разі відсутності мобільного зв‘язку. Що робити, якщо раптом я почую вибухи. І ще багато чого, що вже стерлося з пам’яті. 

Від того вечора в нашому коридорі з‘явився «тривожний» рюкзак, який прожив там більше двох років. В ньому був старий мамин телефон, зарядка і батарея до нього, пальчикові батарейки і ліхтарик, сірники, складний ніж, файлик з копіями документів, маленька аптечка, вода, цукерки і кілька консервів. 

Отже, я була попереджена і готова до різного розвитку подій. Але це аж ніяк не позбавляло мене відчуття постійної тривоги, яка то трохи відступала, то накочувалася знов, мов величезна хвиля. Думаю, саме тоді я зрозуміла, що насувається щось невідворотнє і жахливе. Все частіше я чула від батьків слова «наступ», «вторгнення», «переселенці» і «ДОПОМОГА».

В липні мама почала допомагати пораненим у військовому шпиталі. Пораненим. Тобто, почалися справжні бойові дії. Не скажу, що я це реально усвідомлювала, я просто не могла в це повірити. Тільки тепер я розумію, наскільки важливо тоді було об‘єднатись і діяти разом. Хто як міг. 

З того часу моя сім‘я, як і моя країна, живе з війною. І всупереч війні. Для мене стали звичними величезні мішки оливкового кольору вдома, пакети з формою і берцями, коробки з ліками. Я збирала свої речі і іграшки і віддавала їх для переселенців на «Станцію Харків». Ми з мамою робили бутерброди і пекли кекси для «Південного посту» на вокзалі. Я плела жовто-блакитні браслети і робила малюнки, різала стрічки для маскувальних сіток. Я знаю, де знаходиться місто Щастя, бо мама туди возила «волонтерку». А ще я дізналася, що означає «двохсотий» і «трьохсотий»…

Зараз мені шістнадцять, і, страшно сказати - майже половину мого життя в Україні триває війна. Колись про мене і моїх однолітків казатимуть - «покоління війни». А чи усвідомлює це покоління, якою страшною ціною далося їхнє безтурботне звичайне життя? Хто і досі тримає мирне небо над нашими головами? Скільки тат, мам, братів і синів не повернулися додому? Скільки простих мирних людей загинуло під обстрілами? Не знаю. Думаю, про це потрібно постійно пам‘ятати і нагадувати. Бо війна триває. А найцінніше, що може бути - це мир. І він нам дуже потрібен!!