Мені було десять років, коли почалася війна.

До того я ходила до школи і 23 лютого просила маму не пускати мене на уроки — бо мала бути контрольна робота. Тоді я ще не розуміла, як захочу піти на ту контрольну і до тієї школи.

Ранок 24.02.2022. Я прокидаюся від маминої паніки і нічого не розумію. Питаю, що сталося, але вона мовчить — шукає документи й речі. Аж на третє запитання відповіла: «Вдягайся швидше, почалася війна».

У дитинстві я любила історію і фільми про війну. Тому добре розуміла, що почалося насправді.

Сирени. Гелікоптери без розпізнавальних знаків. Страх і паніка. Разом із сусідами ми поїхали до їхньої сестри, у підвал. Тоді й почалося пекло. Ми спали в одязі — у куртках, у шапках. Мені було дуже страшно, коли «Гради» били по місту. Усе здавалося страшним сном: вікна тремтіли, було дуже гучно.

Потім ми повернулися додому. Уламок ракети зсунув нам дах і ледь не вбив маму.

Нас, дітей і жінок, ховали під ліжка, щоб орки не знайшли. Вікна закривали ковдрами, щоб на вулицю не пробилося жодного променя світла. Небо було чорне, і дуже смерділо вогнем. Нам не можна було навіть розмовляти, щоб нас не почули. «Гради» летіли один за одним. Було так страшно. Ми спали на підлозі — місць не вистачало.

Потім ми вирішили виїжджати з Херсона. Дуже не хотілося. Ми йшли пішки вгору, уночі, щоб нас не помітили, у руках — папка з документами і базові речі. Їхали дуже довго, але потім нас повернули — і в той момент почався обстріл із «Градів». Довелося вернутися і пробувати наступного дня.

Ми вирішили їхати знову. Коли прийшла наша черга на перевірку, там було двоє орків. Один — кадировець. Він почав перезаряджати автомат і направив його на нас. Але наш водій щось йому сказав, і той опустив зброю.

Ми змогли. Але все ще було попереду.

Люди, не забувайте про Херсон і про те, що він пережив і досі переживає. Херсон вистоїть.