Я з міста Дружківки Донецької області, проживаю тут з народження. Маю донечку, чоловіка. 

24 лютого я прокинулася о п’ятій ранку від вибухів. Зателефонувала чоловікові на роботу і сказала, що війна почалася. Коли він повертався з роботи, то побачив, як ракета пролетіла. З новин ми дізналися, що почалася війна.

Чоловік втратив роботу і вимушений був виїхати до іншого міста. Зараз моя родина не разом. У мене інвалідність. Я за станом здоров’я боюсь виїжджати з міста, тому тут знаходжусь.

Коли не було води, то добрі люди із свердловин давали воду, продуктами ділилися. Спілкувалися через міські чати, і кому чого не вистачало – передавали: і ліки, і харчі, і засоби гігієни.

Я дуже переживаю. Мені важко, коли гинуть люди. Я не розумію, чому так. Люди розумні повинні домовлятися і не допускати таких подій. Але чомусь так відбувається, і мене це дуже шокує.

Приємно, що люди згуртовуються, допомагають один одному. Невідомі один одному люди стали рідними. Я більш за все хочу, щоб перемогла Україна і повернула всі території. Це моя найбільша мрія, тому що мої батьки, сестри знаходяться на окупованій території. Ми вже багато років не маємо змоги спілкуватися.