Мені 44 роки, в мене чоловік і двоє дітей. Жили в Слов’янську. Страшно було. Ми ж бачили це в 2014 році, тоді також були в батьків, у Зінькові. Так що війна для нас вже вдруге. 

Ми з дітьми виїхали, а чоловік залишився. Він працює в міськгазі, допомагає відновлювати те, що розбомбили. Постраждав наш будинок - вибило вікна.

Коли чоловік туди повернувся, то не було газу - він на вулиці грів воду. В хаті без вікон було холодно. Він там все ремонтував і там залишився, пішов працювати в міськгаз. 

Поїзди ще ходили, коли ми виїжджали. Ми евакуювалися потягом. У нас залишалась бабуся, якій на той час був 91 рік. Вона не захотіла виїжджати, доглядала наших тваринок. Ми її пізніше вивезли, вона з нами тут. Виїжджало нас вісімнадцятеро: і чоловіка батьки, сестра з чоловіком. 

Я постійно в напрузі, переживаю. Недавно їздила в Слов’янськ - місто прифронтове, воно занепадає. Ми розуміємо, що там поки майбутнього немає. Може б, я і повернулася, але дітям там немає що робити. 

Живемо сьогоднішнім днем. Чоловік там, ми з дітьми – тут, і не знаємо, як планувати щось на майбутнє. Хочеться, щоб у дітей було все добре.