Я тут і народилася, і хрестилася із самого 1951-го року. Тут постійно живу.

Чоловік каже: «Я в підвал не полізу. Що буде, те буде». І ліг. Я ж його не кину

І в будцеху працювала, і в пекарні працювала, і на заводі працювала. Усе життя в роботі. Була одружена, два чоловіка поховала. Першого поховала у 84-му році, а другого – чотири роки тому. У 96-ому аварія булу, і ото 20 років на руках проносила. І помер чотири роки тому. Машина збила. Доньку поховала. Син живе, але дуже хворіє, цукор. Сама чотири операції перенесла. Оце все моє життя так пройшло.

Чоловік каже: «Я в підвал не полізу. Що буде, те буде». І ліг. Я ж його не кину

Найстрашніше – такі роки підійшли важкі, болячки ці всі, а тут ще війна. Все в купу. І не приїхати, і не заїхати. Дуже важко.

Як починається, так не знаєш, куди діватися. То чоловік як був ще живий, так ми у льох бігали ховатися. Навпроти в сусіда в паркан снаряди падали. Я кричу: «Побігли швидше в підвал!» Ну як, він то ходив ледь-ледь, повільно. «Ну туди я вже не полізу. Що буде, те буде». І ліг.

Ліг у спальні на ліжку й лежить. Я: «Вова, піднімайся, побігли, побігли швидко». Він нікуди. Я ж його самого не кину. Схопила документи, коло пічки стала, притулила документи. А воно як бахне, як бахне! Ну, слава Богу, дах побило. Живі залишилися. Хто знає, як далі буде.

Під час війни багато людей повмирали. Це стрес. Хворіють. Усе на нервовому ґрунті виходить.

Чоловік каже: «Я в підвал не полізу. Що буде, те буде». І ліг. Я ж його не кину

Хата потріскалась. Замазувала-замазувала. Вибухи були, що аж люстри злітали. І ця стінка повністю відійшла. Так ми попідпирали її. Труби в нас були, попідпирали трубами, дошками її. Дах осколками побило. Дах замінили. Напружена атмосфера. Сьогодні добре, а завтра – хто його знає, як воно буде.

Чоловік каже: «Я в підвал не полізу. Що буде, те буде». І ліг. Я ж його не кину

Тільки встала – на город пішла... Звичка така – зразу на город бігти. Пішла, ледь-ледь зайшла в хату. Картопельки півтора відра посадила, то огірка, то помідора, то морквини, то бурячка. Потрошку-потрошку. Що могла, подужала. Шматочок городу залишила. Соняшники саджу, щоб для розтопки було, щоб грубку розтопить.

Дров немає за що купити. Півтори тисячі отримувала пенсію, а зараз тисячу сімсот. Половина на ліки йде.

Медична потреба, фінансова скрута. Я чотири місяці без копійки сиділа. Так і виживала. У підвалі там картопелька, олія була. Отак і виживали.

Натурального м’яса хочеться. Взяла два стегенця і тримаю досі. Печіночки візьму, по 40 гривень знайшла в одному місці. Печіночки візьму, так ото шматочок відбила, приготувала. А два стегенця взяла, думаю, ні, почекаю, почекаю. Уже майже місяць лежить. Тримаю до кращих часів. Штуки два-три хека візьму заморожених. Ну так, перебиваємося.

Хочу, щоб тихо Було і здоров’я було, і було, що поїсти і що одягнути. Як у звичайного, як у кожного зараз, мабуть, такі проблеми. Це не в мене одної така проблема, а у всіх. За сина день і ніч Господа Бога просиш, щоб трішки поправився. Одна дитина.

Будемо сподіватися, що буде все добре. Що війна закінчиться скоро, ми видужаємо, Господь Бог нам пошле здоров’я, і все буде добре в нас.