Богуш Агата, 11 клас, Ліцей імені Б.Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Браїлова Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ніколи не думала, що таке може статися з нами. Пам'ятаю той ранок, коли все тіло охопив страх, а кров похолола в жилах від крику моєї матері про початок війни. Ми всі припускали, що війна можлива. Мій вітчим почав купувати військове спорядження ще за два тижні до повномасштабного вторгнення. Він не з тих людей, хто звик ховатися. Звісно, ніхто не знав напевно, чи почнеться війна, але треба було бути готовим до всього. Це було жахливо й лякало мене.

Тоді я мала безліч планів. Раділа, що скоро закінчиться зима й настане тепла весна; уявляла, як завершуватиму восьмий клас зі своїм улюбленим колективом.

Але 24 лютого вбило всі ці мрії. Той ранок почався з голосного окрику моєї мами: «Що ж мені робити?!» А далі пролунали тільки постріли. Мене охопила паніка, але я розуміла, що повинна зберігати раціональність у цій ситуації. Батьки відразу почали вирішувати питання з роботою, поки я була в бабусі. Тоді я ще не знала, що довго не зможу її побачити. Ми просто сиділи на кухні, дивилися на подвір'я й паралельно розмовляли з моїм старшим братом по телефону.

На душі було порожньо. Я взагалі не розуміла, що таке війна, що буде відбуватися далі. Того дня я вперше відчула справжню безвихідь.

Після того, як з роботою батьків було вирішено, вони почали думати про безпечне місце. Я з мамою вже збиралися поїхати в сусіднє місто, але не встигли. Почалися бої за Охтирку, тому ми були змушені залишитися вдома. Мене охопив страх. Постійно лунали звуки пострілів та вибухів. Через стрес я нічого не могла їсти: їжа просто не лізла до горла.

Мама, яка завжди мала на все план і була дуже надійною, не знала, що робити. Мені було страшно: найсильніша жінка, яку я знала, показала слабину.

Переїхати в більш безпечне місце допоміг мій дядько. Одного дня він просто зателефонував і запропонував поїхати до нього.  Але зима була довгою та сніжною. У селі, куди ми приїхали, випало дуже багато снігу, хоч уже  підходила середина березня. На дорогах – ожеледь, і ми часто падали, коли йшли до магазину. Я жахливо сумувала за домівкою. Постійно повторювала собі, що обов’язково повернуся.

Досі не відчуваючи себе в безпеці, ми поїхали до Полтави, а потім – до Польщі. Адаптація забрала багато часу та сил. Мені було дуже самотньо й дуже некомфортно.

«На чужині не ті люде —
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити», – так писав Тарас Шевченко.

Минув місяць перебування в іншій країні, але я так само сумувала за Батьківщиною, хоч і знайшла хороших друзів. Тож невдовзі ми повернулися. Перший місяць удома був дуже страшним. Іноді я не спала ночами. Усе нагадувало про події лютого й березня. Проте мене тішила зустріч із бабусею та однокласниками, учителями. Я стала більше цінувати час і людей. Іноді важко згадати себе до війни — наче це інша людина, яку я не розумію, не поважаю через її несвідомість.

Не можу сказати, що не сумую за старими безтурботними часами. Іноді стає нестерпно важко від розуміння, що як раніше більше ніколи не буде.

Війна – це травматичний досвід, який залишає шрами  в душі  та свідомості людини на все життя… Треба жити далі… Будемо жити!