Тютя Марія, 9 клас, Ліцей імені Івана Богуна Ямпільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Панімасова Любов Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди руїни, біди, страждання, мільйони розбитих сердець. На жаль, це страшне слово торкнулося кожної душі всіх українців. У своєму творі, я хочу передати всі свої почуття і  емоції, та розповісти власну історію.

Родом я з невеликого містечка, що на Вінниччині, яке лежить на широкому Дністрі. Всі навколо говорили про злодіяння наших сусідів, але я в це не вірила, принаймні не хотіла вірити, як на мою думку більшість українців. По новинах показували колони військової техніки біля кордону з Україною.

Шістнадцятого лютого 2022 року було проголошено день Єдності українців, ми в школу приходили з синьо – жовтими стрічками в волоссі.

Коли розпочалася війна, я навчалася у шостому класі. В той жахливий день, прокинулась о шостій ранку, від того що мені зателефонувала мама, і сказала страшні слова, які кидають в холодний піт: «Почалась війна»... Я не могла повірити, як у 21 столітті може таке бути? Чим скоріш я увімкнула новини, показували болючі кадри, як великі колони рухаються в різних напрямках.

Саме в цей день у місті почалася паніка, повсюди були величезні черги. На цю картину не можливо дивитися без сліз.  

25 лютого... Перша повітряна тривога, в той момент здавалося наче серце завмирає.  Було боляче дивитися кадри, з ракетами, бойовими літаками, які бомбардували нашу Україну. В холодному укритті могли сидіти і по три години, але я не скаржилася, адже бачила що коїлось в Маріуполі та інших прифронтових містах і селищах. Перший час ми дивились і читали всі новини, але невдовзі їх не можливо було переглядати...

Сотні зруйнованих будинків, пам’яток, а найгірше загиблих тисячі людей, які будували свої плани в раніше мирній Україні. Тривога лунала кожної години, мені здавалось що це сон.  

Пів року після початку повномасштабної війни, наче всі почали звикати, але сусіди давали про себе знати. 10 жовтня 2022 року, цей день я запам’ятаю на все своє життя. Масштабне бомбардування, навіть у моєму тихому містечку почалася паніка. Тривога тривала понад п’ять годин, над школою пролітали ракети, всі не розуміли що відбувається, та чи взагалі ми вийдемо з цієї школи.

Найбільше я хвилювалася за свою сім’ю та близьких мені людей .  

Ці жахливі події у нашій державі надихнули мене написати вірша:  

Шахеди, обстріли, ракети,

Убиті хлопці молоді,

А мама все сидить й чекає,

Коли прийде додому й мовить

«Мамо, я живий!»

Сидить й чекає, серце кров’ю обливає.

А мама все сидить й чекає,

Обливається слізьми  

Коли ж прийде мій син додому!

Скаже «Мамо, я живий».

А мама все сидить й чекає,

В полон забрали янгола мого!

Катів проклятих нарікає

Не пробачено ні дня жодного,

Коли вступили ви на землю цю святу,

Землю, яка кров’ю оповита.

Не буде цього, не пробачимо ніколи

Скільки душ рашисти погубили.

А ти мати, сиди й моли,

Повернуться сини, живі й здорові!

Кожного дня гинуть сотні наших військових . На жаль, в кожній родині є близькі або знайомі, яких не стало.

Потрібно віддавати шану та вдячність героям, які полягли за нас, за нашу землю, які попри страх смерті боронять батьківщину, щоб ми та майбутнє покоління жили в мирній, вільній Україні. Війна розкидала українців по світу, але де б не були, всі ми маємо єднатися заради нашого майбутнього, заради долі нашої держави.

Військові – це наша опора, наші щити.

Я сподіваюся, що ця проклята війна невдовзі скінчиться, і сини та дочки повернуться в рідні домівки. Слава Україні!