Марценюк Анна, учениця 8 класу Комунального закладу "Вінницький ліцей №23"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацкевич Алла Вікторівна

Війна. Моя історія

У цьому есе я хочу розповісти історію. Можливо, це комусь допоможе. Я дізналася, що почалась війна, уранці двадцять четвертого лютого. Я тоді як зазвичай збиралася у школу, але мама мені сказала, що почалась війна та те, що я не йду до школи. Я одразу вирішила перевірити, що пише класний керівник у групі у Вайбері, але вона написала, що ми йдемо на заняття і взагалі спитала, чому ми не повинні цього робити. Напевно, вона тоді ще не знала, що відбувається.

Проте через кілька хвилин на мій телефон надійшло повідомлення, у якому було написано «ДО ШКОЛИ НЕ ЙДЕМО». Я швидко зібралася та пішла з мамою до неї на роботу. Там усі метушилися і щось робили. Увечері ми з мамою пішли додому. Було страшно, тому що вдома у нас підвал відсутній.

Я прокинулась від звуку сирени. Ми живемо у самісінькому центрі міста, через це сирену ми чуємо дуже добре. Я підскочила з ліжка і швидко зібралась. Я та моя мама побігли до неї на роботу, адже там знаходиться найближче до нас укриття. Наступні декілька ночей ми ночували там. Додому повертались лише погодувати кішку та приготувати щось поїсти.

Коли мені мама сказала, що почалась війна я спочатку взагалі не зрозуміла, що відбувається, наче мені сказали щось мовою, якої я не знаю. Пізніше стало страшно. Я зовсім не розуміла, що буде далі. Від цього ставала дуже лячно. Невідомість неможливо лякає. Мені здається, немає нічого страшнішого, ніж нерозуміння того, що на тебе чекає.

Приблизно через тиждень після початку війни я зустрілася з батьком. До двадцять четвертого лютого я жила тиждень у мами, а наступний у тата, але той день усе змінив. Коли я побачила батька, він мене обійняв і я пішла до машини, а він залишився поговорити із мамою.

Пізніше я дізналась, що мій тато хоче, щоб я виїхала за кордон. Саме про це вони говорили, коли він мене забирав. Наступного дня я вже їхала до Польщі.

Там я пробула до серпня місяця. Але не весь цей час я була там. Ми в кінці травня поверталися додому, але усього на два тижні. Дуже не хотілось їхати назад до Польщі, але мій тато вважав, що так краще. Також на мій день народження до мене приїзжала мама. Вона була зі мною п’ять днів.

Це дуже мало, проте за цей час ми з Кельце, у котрому я перебувала, встигли з’їздити до родичів у Білостоці, побувати проїздом у Варшаві та відвідати Краків. Це був найяскравіший День народження у моєму житті.

Під час мого перебування в Польщі я допомагала нашим військовим. Ми ходили до одного готелю і там упаковували ліки, які потім відсилали в Україну, а також ми отримували бронежилети та вставляли у них металеві пластини, пізніше їх відправляли військовим, котрі їх отребували.

У липні ми з мамою домовилися, щоб вона мене забрала з Польщі. Коли я сказала тату, він був проти і ми посварились, але я все одно поїхала додому.

Зараз я вже більше ніж рік в Україні. Я рада, що я вдома. У будь-якому випадку тут краще, ніж десь там, ще й без батьків. Я дуже чекаю нашої перемоги.

Я вірю, що ми, українці, переможемо, адже ми робимо для цього дуже багато. Увесь народ, мов один великий механізм, який протистоїть ворогу.

Наша сила у єдності та волелюбності. Наш народ протягом усього свого існування боровся із загарбниками. Сьогодні настав наш час боротися. З кожним днем перемога все ближче!