Гаврікова Оксана, 16 років, 10 клас, Водянський Ліцей Верхньодніпровської Міської Ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Саханенко Світлана Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

23 лютого.

Сьогодні була фізика і я дуже хвилююся за оцінку, яку я маю отримати після лабораторної роботи. Збираюся пропрацювати параграф ще раз вдома, а потім провести гарний вечір із родиною. Так все й виходить… Напевно потрібно було придати цьому більше уваги, запам’ятати все краще, але ж хіба ж я знала, що завтра настане кінець спокійного та безтурботного життя для мільйонів людей?..

24 лютого.

Війна.

Мама забігає до мене в кімнату - і одним лише словом ламає всі мої кістки. Війна? В моєму домі? Паніка. Не можу випустити телефон із рук, читаю всі новини і не розумію, тож це - кінець? І, здається, я була права – бо мій кінець настав уже наступного ранку.

Я падаю на коліна і починаю плакати. Телефоную татові і чую тільки: «Доню, все буде добре!». Але ж коли все буде добре? Якщо мій батько пішов на фронт, якщо в моїй країні вмирають люди, якщо руйнують цілі міста і тисячі людей покидають свої домівки? В цей день я усвідомила – не буде «як раніше». Настане інший час. Час, коли всі люди стануть рідними, коли всім буде боліти за кожне життя, за кожне окуповане місто. Час, коли зміняться цінності і всі зрозуміють значення слова «мир»…

Перші місяці війни були тяжкими для моєї родини та й для усієї України загалом. Я постійно слідкувала за новинами, чекала дзвінків від тата і надіялася, що війна закінчиться вже зовсім скоро. Але так не вийшло. Коли батько приїжджав додому – це було справжнє свято. У такі моменти мені здавалося, що все скінчилося, все знову так, як раніше. Але зовсім скоро тато мав повертатися знову туди, в холодні окопи, а мені доводилося повертатися у світ, де все ще йде війна.

Я пам’ятаю, як ми сиділи з бабусею на кухні та готували їжу для солдатів. Вона сказала мені слова, які залишаться в моїй пам’яті назавжди: «Я не можу залишити цих хлопців голодними. Я надіюся, що там, в іншому кінці країни, чиясь матір так само нагодує мого сина». І я була впевнена – це надія кожної мами. Це надія всієї України. Ми стали одним непереможним народом, у якого всі стали рідними синами чи доньками.

Я справді захоплююся нашими людьми! Це тисячі українців, які без зброї давали опір загарбникам, мільйони людей, які допомагають біженцям та захисникам нашої Батьківщини, воїни, які ризикують власним життям для нашого майбутнього! Ось це і є єдина Україна! Ми показали всьому світу, що таке мужність та незламність, свобода та прагнення до справедливості.

Я вірю, що мир вже зовсім скоро настане, що тато повернеться додому і скаже: «Ми перемогли!», кожна людина знайде свій дім, і, як казав один український діяч: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!».