Ткаченко Карина, 16 років, студентка 2-го курсу Криворізького фахового медичного коледжу

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Нікітенко Катерина Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна…Я сподівалася, що зі значенням цього слова я познайомлюся лише в історії, але двадцять четверте лютого змінило моє життя. Як звичайно, я прокинулась о сьомій годині та замість звичного «доброго ранку» я почула - «у нашій країні ввели військовий стан». Соціальні мережі сповіщали про вибухи майже в усіх містах України, мене охопив страх. Разом з мамою я збирала тривожну валізу й шукала найближче бомбосховище. Лунали сирени, летіли ракети, люди стояли у величезних чергах до банкоматів та аптек. Було не зрозуміло, як таке можливо у сучасному світі?!

Наступний тиждень був дуже емоційно напруженим. Кожного дня і ночі при сигналі «ТРИВОГА» ми бігли у бомбосховище - це було жахливо. Безліч схвильованих людей, маленькі діти, тваринки - всі ховалися від ворожих ракет. Я постійно моніторила новини, але нічого хорошо там не було. Помирало цивільне населення та сотні військових! Безліч зруйнованих будівель, домівок, культурних та освітніх центрів… Уся Україна кричала про допомогу!

Мене заспокоювало те, що з самого початку війни весь народ неймовірно згартувався. Кожен допомагав чим міг. Хтось став на фронті, захищаючи свою державу, хтось збирав гуманітарну допомогу й кошти, а хтось писав пости у соцмережах. Багато країн світу також не стояли осторонь: хтось допомогав зброєю, а хтось їжею та одягом для людей, які були змушені покинути домівки або втратили рідних.

Родиною ми прийняли рішення, що до останнього не будемо виїжджати за кордон, так як це наша країна і ми повинні допомогти чим зможемо, адже у великому ділі й маленька допомога важлива. Але у середині березня мої батьки вирішили їхати до бабусі в село Черкаської області, вважаючи, що там безпечніше, ніж у великому місті. Через ситуацію у країні, я була дуже схвильована, постійно нервувала .Саме через це, за кілька днів після приїзду, у мене було погане самопочуття, підвищена температура , набрякло лице, я відчувала нестерпний біль у яснах, потрібно було негайно їхати в лікарню. Але було дуже страшно, адже велику кількість ракет запускали у поліклініки,пологові будинки та інші лікувальні заклади. Ми з мамою приїхали у лікарню в місті Черкаси, мені зробили стоматологічну операцію і назначили пиття антибіотиків.

Йшли дні, але трашні думки аж ніяк не покидали мене. Було надзвичайно боляче бачити і чути новини, як гвалтувати маленьких дітей у Бучі та Ірпені ,як люди прощалися із життям у Маріуполі, який жах переживали герої на фронті й, взагалі, вся держава. Кожного дня нові звістки про вбитих людей, зруйновані житлові квартали, знищені села та культурні пам'ятки. І згадалися слова Жоржа Клемансо: «Війна – це серія катастроф, які ведуть до перемоги». 

Ми повернулися у місто на початку травня. Я раділа, що зможу побачити друзів і рідних. Але ця радість тривала не довго. Коли я вперше почула сильний вибух, я опинилася у центрі міста, мені стало надзвичайно страшно за своє життя. Пролунало декілька потужних вибухів, люди бігли до найближчої станції швидкісного трамваю, всі були дуже стурбовані. Тоді я ще більше зрозуміла, що відчувають люди у містах і селах, де ведуться бойові дії.

Поступово страх відійшов на задній план, але прийшло розуміння наскільки важлива кожна підтримка та допомога у досягненні мети – здобутті свободи для своєї країни. Я вважаю, що кожна людина повинна діяти на благо своєї держави, що весь народ, як велика родина, повинен дбати про майбутнє України.

На сьогоднішняшній день моя найзаповітніша мрія - мир, свобода рідної України. Для мене мир - це стан спокою, свобода. Відсутність війни - це повернення наших героїв з фронту до своїх родин, це посмішки дітей . Я вірю і я впевнена, що ми зможемо відстояти свою свободу, що усі герої повернуться живими, що люди будуть жити без страху за своє майбутнє та за майбутнє своїх дітей.