Свириденко Вероніка Михайлівна, 15 років, учениця 10-го класу ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чехман Валентина Едуардівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Раніше я не розуміла значення цього слова до того, коли «руський мір» вдерся у мою країну. Я і досі пам’ятаю той день. То був четвер. У мене повинна була бути контрольна з фізики. Краще б я її писала …

Так ось, я пам’ятаю, це був ранок, мене розбудила мама. Я одразу зрозуміла що вона дуже схвильована, а може, й налякана. Мама говорить, що в новинах повідомили, що росія зайшла в Україну з воєнною технікою. Я не повірила. Матуся в мене запитала, що пишуть у шкільній групі , чи треба йти до школи. Коли я поглянула у повідомлення, світ, у якому я жила, ніби зруйнувався і більше не повернеться. Після відчуття шоку я постаралася заспокоїтися та заспокоїла маму, але мені було і самій дуже страшно. Та це був тільки початок. Я розуміла, що, можливо, нам треба буде виїхати. Дуже цього не хотілося, мені було неймовірно важко подумати, що я покину свою домівку, що орки мене виженуть з власної землі. Ось тоді я вперше відчула ненависть, не просто злість, а найсильнішу ненависть за все своє життя …

Перші тижні було тихо, ніби війни і не було. Але я прекрасно пам’ятаю той вечір, коли вперше почула сирену, тоді я ще не знала, що звикну до неї і буду чути майже постійно. Час тягнувся довго. Як жити? Що робити? Мене рятували книги. В них я бачила спасіння. Книги мені завжди допомагали у скрутну хвилину, таким чином, я відволікалась і мені було не важко переживати ці події. Я гарно пам’ятаю, як вже не могла сидіти вдома, тому вийшла трохи погуляти. Був березень, світило сонце. Як же гарно було, мені тоді стало набагато легше. Потім я регулярно ходила на прогулянки, звісно, коли було тихо. Мені подобалось проводити час надворі, дивитись на квіти, на те, як все квітне та оживає. Це було так прекрасно, тоді я почала все цінити набагато більше, бо розуміла, що вмить можу все втратити.

Ніч. Все тихо. Раптом я чую вибухи, все тремтить. Я лечу в кімнату за правилами двох стін. «Господи, як же страшно, благаю, збережи усіх і кожного, головне, щоб усі були живі». Це був перший обстріл нашої громади. Тваринний жах холодив мою душу, але я не знала, що попереду одна з найстрашніших ночей мого життя…

Весна промайнула швидко, настало літо і довгоочікувані канікули. На щастя, в нашому місті відносно тихо і рідко чути вибухи, тому час від часу я з друзями виходжу на прогулянку. Для мене тоді це були найяскравіші моменти. Однієї літньої ночі, коли все було тихо і спокійно, ми почули страшні вибухи. Наскільки це було близько, ми не знали, але все здригалось надзвичайно сильно. У той момент я розуміла, що можу більше не побачити світанку …

Як виявилось тоді обстріляли усі школи нашого міста. Моя рідна школа вціліла більше, але наскільки боляче було дивитись на руйнування …

Згодом все знову стало тихо, вибухи чути було, але ми звикли, також час від часу літали ракети та воєнні літаки. До цього ми теж звикли. З часом я почала жити ніби звичним життям, але з деякими змінами. Та зміни ці давали про себе знати, я почала погано спати, постійно нервувала, іноді була агресивною або постійно плакала. Зараз я стараюсь триматись стійко, але останнім часом це дуже важко.

Пам’ятаю, як я стояла в магазині. Чую, як летить ракета (настільки це жахливий звук), потім чую вибух. Як же страшно, а я ж навіть не вдома … Мені телефонує мама, просить не йти додому та не виходити на вулицю, бути в приміщенні. Потім заговорив тато, просив, щоб я не панікувала та тримала себе в спокої. Мені важко уявити, як вони за мене злякалися. Тоді я їм пообіцяла, що повернусь додому жива і здорова. Все обійшлося, за це я вдячна Богу.

Промайнуло й літо. Шкода, що так швидко, бо, незважаючи на усі ці обставини, я отримала велику кількість яскравих спогадів, за це я дякую своїм друзям.

Як я вже говорила, що до вибухів та шуму ми звикли, але тієї вже осінньої ночі, я злякалася найбільше . Тоді я вже засинала, вранці в мене онлайн уроки. І тут я бачу спалах та яскраве світло у вікні. Швидко схопившись, почала гукати батьків. Тоді я дуже злякалася, бо на нас щось летить, але вибуху ми так і не почули …

Вранці стало відомо, що це була робота наших ЗСУ. Тільки тоді я заспокоїлась. Вночі я спати не змогла, тому уроки йшли весь день погано. На щастя, зараз все більш тихо, наші захисники відтісняють орків від нас , тому ночі в нас тихі і спокійні. Я хочу подякувати усім тим, хто бореться за волю України, тим, хто служить в лавах ЗСУ. Саме ці люди бережуть моє життя і життя кожного з нас. Завдяки їм я маю можливість навчатися, пити чай зранку та спати спокійно. Завдяки їм я влітку гуляла надворі, а не сиділа в підвалі. Низький уклін вам! Також хочу висловити свої співчуття тим, хто похоронив рідних, та тим, хто залишив домівку… Ніколи не пробачимо цього! Коли я бачу нашу єдність, нашу боротьбу, я вірю в світле майбутнє нашої України та своє майбутнє. За час війни я багато чого побачила і зрозуміла. Я зрозуміла, що означає бути українкою. Я цим пишаюсь, це велика честь для мене. Я хочу старатись для майбутнього нашої країни, і де б я не була, де б не навчалась, де б не працювала, я завжди повернусь на Батьківщину!

Слава Україні!