Вероніка, 15 років, учениця 10-го класу ліцею №3



Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Раніше я не розуміла значення цього слова до того, коли «руський мір» вдерся у мою країну. Я і досі пам’ятаю той день. То був четвер. У мене повинна була бути контрольна з фізики. Краще б я її писала…

Так ось, я пам’ятаю, це був ранок, мене розбудила мама. Я одразу зрозуміла що вона дуже схвильована, а може, й налякана. Мама говорить, що в новинах повідомили, що росія зайшла в Україну з воєнною технікою. Я не повірила. Матуся в мене запитала, що пишуть у шкільній групі, чи треба йти до школи. Коли я поглянула у повідомлення, світ, у якому я жила, ніби зруйнувався і більше не повернеться. Після відчуття шоку я постаралася заспокоїтися та заспокоїла маму, але мені було і самій дуже страшно. Та це був тільки початок. Я розуміла, що, можливо, нам треба буде виїхати. Дуже цього не хотілося, мені було неймовірно важко подумати, що я покину свою домівку, що орки мене виженуть з власної землі. Ось тоді я вперше відчула ненависть, не просто злість, а найсильнішу ненависть за все своє життя…

Перші тижні було тихо, ніби війни і не було. Але я прекрасно пам’ятаю той вечір, коли вперше почула сирену, тоді я ще не знала, що звикну до неї і буду чути майже постійно. Час тягнувся довго. Як жити? Що робити? Мене рятували книги. В них я бачила спасіння. Книги мені завжди допомагали у скрутну хвилину, таким чином, я відволікалась і мені було не важко переживати ці події. Я гарно пам’ятаю, як вже не могла сидіти вдома, тому вийшла трохи погуляти. Був березень, світило сонце. Як же гарно було, мені тоді стало набагато легше. Потім я регулярно ходила на прогулянки, звісно, коли було тихо. Мені подобалось проводити час надворі, дивитись на квіти, на те, як все квітне та оживає. Це було так прекрасно, тоді я почала все цінити набагато більше, бо розуміла, що вмить можу все втратити.

Ніч. Все тихо. Раптом я чую вибухи, все тремтить. Я лечу в кімнату за правилами двох стін. «Господи, як же страшно, благаю, збережи усіх і кожного, головне, щоб усі були живі». Це був перший обстріл нашої громади. Тваринний жах холодив мою душу, але я не знала, що попереду одна з найстрашніших ночей мого життя…

Весна промайнула швидко, настало літо і довгоочікувані канікули. На щастя, в нашому місті відносно тихо і рідко чути вибухи, тому час від часу я з друзями виходжу на прогулянку. Для мене тоді це були найяскравіші моменти. Однієї літньої ночі, коли все було тихо і спокійно, ми почули страшні вибухи. Наскільки це було близько, ми не знали, але все здригалось надзвичайно сильно. У той момент я розуміла, що можу більше не побачити світанку…

Як виявилось тоді обстріляли усі школи нашого міста. Моя рідна школа вціліла більше, але наскільки боляче було дивитись на руйнування…

Згодом все знову стало тихо, вибухи чути було, але ми звикли, також час від часу літали ракети та воєнні літаки. До цього ми теж звикли. З часом я почала жити ніби звичним життям, але з деякими змінами. Та зміни ці давали про себе знати, я почала погано спати, постійно нервувала, іноді була агресивною або постійно плакала. Зараз я стараюсь триматись стійко, але останнім часом це дуже важко.

Пам’ятаю, як я стояла в магазині. Чую, як летить ракета (настільки це жахливий звук), потім чую вибух. Як же страшно, а я ж навіть не вдома… Мені телефонує мама, просить не йти додому та не виходити на вулицю, бути в приміщенні. Потім заговорив тато, просив, щоб я не панікувала та тримала себе в спокої. Мені важко уявити, як вони за мене злякалися. Тоді я їм пообіцяла, що повернусь додому жива і здорова. Все обійшлося, за це я вдячна Богу.

Промайнуло й літо. Шкода, що так швидко, бо, незважаючи на усі ці обставини, я отримала велику кількість яскравих спогадів, за це я дякую своїм друзям.

Як я вже говорила, що до вибухів та шуму ми звикли, але тієї вже осінньої ночі, я злякалася найбільше. Тоді я вже засинала, вранці в мене онлайн уроки. І тут я бачу спалах та яскраве світло у вікні. Швидко схопившись, почала гукати батьків. Тоді я дуже злякалася, бо на нас щось летить, але вибуху ми так і не почули…

Вранці стало відомо, що це була робота наших ЗСУ. Тільки тоді я заспокоїлась. Вночі я спати не змогла, тому уроки йшли весь день погано. На щастя, зараз все більш тихо, наші захисники відтісняють орків від нас, тому ночі в нас тихі і спокійні. Я хочу подякувати усім тим, хто бореться за волю України, тим, хто служить в лавах ЗСУ. Саме ці люди бережуть моє життя і життя кожного з нас. Завдяки їм я маю можливість навчатися, пити чай зранку та спати спокійно. Завдяки їм я влітку гуляла надворі, а не сиділа в підвалі. Низький уклін вам! Також хочу висловити свої співчуття тим, хто похоронив рідних, та тим, хто залишив домівку… Ніколи не пробачимо цього! Коли я бачу нашу єдність, нашу боротьбу, я вірю в світле майбутнє нашої України та своє майбутнє. За час війни я багато чого побачила і зрозуміла. Я зрозуміла, що означає бути українкою. Я цим пишаюсь, це велика честь для мене. Я хочу старатись для майбутнього нашої країни, і де б я не була, де б не навчалась, де б не працювала, я завжди повернусь на Батьківщину!

Слава Україні!