Симоненко Аглая, 9 клас, Комунальний заклад “Харківський ліцей №124 Харківської міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малєєва Анна Сергіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Скільки болю та жаху в цьому слові. Війна! А раніше я не розуміла його страшне значення. Війна… Ми жили спокійним життям. Займались буденними справами, весело проводили час на вихідних, планували майбутні відпустки, піклувались про кошеня, яке нещодавно завели, мріяли.

Я навіть не могла усвідомити усі жахи війн, які ми проходили на уроках історії.

Та двадцять четвертого лютого все змінилося. Це мав бути звичайний день. Школа, тренування, підготовка до концерту, який мав відбутися через декілька днів. Але вранці ми з молодшим братом прокинулись від дуже гучного звуку.

- Що це? – з жахом запитали ми у батьків. Мамі здалось, це просто грім. Але почувся ще потужний звук, ні на що не схожий. Тато сказав: «Почалася війна…».

Далі події стрімко розвивалися. Збирання поспіхом. Лише найважливіше. Найпершими у машині опинились не речі, а наші домашні тваринки. І ось ми вже у бабусі, ніби у безпеці. Вибухів день за днем ставало все більше, був шалений дефіцит з їжею, кормами для тварин, ліками… Та на початку березня батьки прийняли рішення, що нам з мамою потрібно виїжджати за межі країни. Звичайна подорож раніше займала кілька годин літаком і приносила радість у передчутті відпочинку та нових вражень. А цього разу це був надзвичайно важкий та небезпечний переїзд у майже п’ять діб.

Так опинились у Польщі. Нас радо зустріли дальні родичі, ми відчули підтримку та щире співчуття. Нарешті ми відчули себе у безпеці.

Я пішла до школи, де почала вивчати польську та вдосконалювала англійську. З’явилось нове коло спілкування. Здавалося, жила звичайним життям. Але це не зовсім так. Я ніяк не могла забути жахи війни та вгамувати тривогу за близьких, що лишилися. В моїй пам’яті відкарбувалися зруйновані будівлі, гучні звуки вибухів… Як же це страшно! Постійно ставила собі питання: «За що це нам усім?».  

Постійно сумувала за усім: за домом, за рідними, вірними друзями. Хвилювання не відступало. Чи все у них добре?

Найголовніше, щоб були живі та здорові. Як же хотіла скоріше побачити їх, обійняти! Мама та брат теж відчували те саме. Така гарна, привітна Польща не стала домом. Тому влітку того ж року ми повернулись до Харкова. Я надзвичайно раділа цьому! Так, було страшно, бо обстріли продовжувалися. Ми багато часу ховались в укритті. Не було можливості, як за кордоном, гуляти й милуватися парками та старовинними вулицями, відвідувати шкільні екскурсії та сидіти в затишних кафе з приятелями, навчатися у світлих класах.

Але все це я залюбки проміняла за можливість знову бути поруч з усією родиною. Для мене це було найголовніше…

Війна триває вже не місяці, а роки... Здається, нескінченні. За цей час я стала дорослішою. Набула нових звичок та вподобань. Раніше я любила проводити час у великих галасливих компаніях. Тепер привабливими стали домашні посиденьки у теплому родинному колі. Раніше забувала зайвий раз розпитати рідних про їх справи, тепер під час обстрілів одразу зв’язуюсь з дорогими для мене людьми, бо у такі часи важливо єднатися.

Раніше відчувала багато страхів, а зараз майже звикла навіть до вибухів та сирен, лишився один страх– за своє життя та життя близьких. Я стала хороброю та сильною духом.

Війна допомогла мені розставити пріоритети, розібратися, які цінності справжні, а які – фальшиві. Навчилась радіти навіть дрібничкам, бо цього може не стати будь-якої миті. Тепер ціную кожну хвилину.