Проха Олександр, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ “Ніжинський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малахова Діана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке тепер міцно вкоренилося в нашій реальності. І ось уже 1000 днів вона триває, забираючи життя, руйнуючи міста, розбиваючи родини. Ці 1000 днів для багатьох стали особистим викликом, випробуванням на міцність та стійкість.

Я живу в Ніжині, місті, яке, як і багато інших українських населених пунктів, відчуло на собі всі наслідки цієї війни. Але навіть у таких умовах ми продовжуємо жити, мріяти і боротися за наше майбутнє. Мені п’ятнадцять років, і мої останні три роки життя пройшли в тіні війни. Цей час змінив мене, мою сім'ю, моїх друзів. Він змінив моє розуміння світу і те, як я бачу своє місце в ньому.

Коли все почалося, я був ще дитиною, яка не до кінця розуміла, що таке війна. Тепер я підліток, який щодня стикається з її наслідками.

У Ніжині ситуація відносно спокійна, якщо порівнювати з прифронтовими містами. Але це не означає, що війна нас не торкнулася. Із самого початку ми стали свідками багатьох подій: то вибухів на відстані, то постійної тривоги, коли доводиться бігти до укриття під час повітряних сирен. Багато моїх друзів виїхали, дехто пішов служити у військо, а хтось втратив близьких.

Війна змусила мене дорослішати швидше, ніж я планував.

У мене є друзі, які пішли працювати волонтерами: допомагати нашим захисникам. Я бачу їхні втомлені, але горді очі, коли вони розповідають про те, як вдалося зібрати гроші на дрон або передати бійцям необхідні речі.

Війна навчила мене, що бути корисним можна і без зброї.

Я, студент Ніжинського фахового коледжу, сам долучився до волонтерства: допомагаю збирати продукти та речі для наших воїнів. Це не так багато, як хотілося б, але кожен маленький внесок має значення. Ми всі робимо все можливе, аби наблизити перемогу. Кожен день я думаю про тих, хто зараз на фронті. Мені хочеться вірити, що це все скоро закінчиться, що ми повернемося до нормального життя.

Але водночас розумію, що навіть після закінчення війни буде багато роботи, аби відновити нашу країну.

Моя родина завжди підтримує наших воїнів і ніколи не здається. Це дає мені сили йти вперед, навіть коли навколо хаос. Одного разу ми з батьком поїхали до Києва, щоб передати гуманітарну допомогу нашим солдатам. Я побачив руїни будинків, зруйновані долі людей. Це був сильний емоційний удар. Важко бачити те, що війна робить з нашою країною. Але після цієї поїздки я зрозумів, що не можна опускати руки.

Ми мусимо вірити, що Україна вистоїть, і робити все можливе, щоб допомогти їй у цьому.

Ці 1000 днів війни стали для мене шляхом до розуміння справжньої вартості свободи і незалежності. Кожен з нас, навіть якщо ми ще не досягли дорослого віку, може зробити свій внесок у Перемогу. Кожна хвилина, кожен день боротьби наближає нас до того моменту, коли ми зможемо знову вільно дихати, без тривог і страху.

Війна змусила мене замислитися про мої плани на майбутнє. Я завжди мріяв стати бухгалтером, але тепер я ще більше хочу допомогти у відбудові нашої країни.

Я хочу розвивати нові технології, які зможуть зробити Україну сильнішою та незалежною. Я вірю, що моє покоління – це покоління відродження, покоління, яке відновить зруйноване і зробить нашу країну кращою. У ці важкі часи я зрозумів, що війна не тільки руйнує, але й змінює людей. Вона робить нас сильнішими, мудрішими та єдиними. Кожен з нас має свій шлях, і мій шлях – це допомагати, підтримувати і вірити... Зрештою, ми всі мріємо про одне – про мир. І я вірю, що він прийде!

Ці 1000 днів боротьби будуть варті того, щоб ми змогли жити в країні, де більше не буде війни, де кожен зможе бути щасливим і вільним. Ми вистоїмо, бо ми сильні! Ми переможемо, бо правда на нашому боці!

Ці 1000 днів стали для мене важливим етапом життя, часом, коли я зрозумів, що означає бути справжнім українцем. І хоча шлях ще не завершено, я вірю, що попереду на нас чекає світле майбутнє.