Донік Світлана, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 113 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я була ще дитиною, моя бабуся (1926 року народження) постійно чомусь повторювала: «Діти, головне щоб не було війни!». Ці слова лунали скрізь: і на сімейних святах, і в повсякденних справах… Мені складно було збагнути, чому старенька завжди про це говорить. Адже давно минули часи Другої світової війни. Здавалося б, уже загоїлися рани.

Ми живемо зараз в іншому світі – цивілізованому, де немає місця насильству. Так, статися може будь-що… Але не війна!

Я була в цьому переконана і вірила власній впевненості, бо інакше ж і бути не може! ХХІ століття! Хіба можливо в сучасному світі, коли всі навкруги говорять про толерантність, взаємоповагу, добро, чесність, борються за рівноправність, розв’язати кровопролитну війну?! Справжню, не віртуальну!!! Війну між сусідніми країнами…. Біль… Розпач … Гнів …. Усвідомлення …

24 лютого 2022 року, четвер…  Це день, який змінив життя всієї моєї родини.

Ранок починався, здавалося, як завжди: із запашної кави та смачного сніданку, але мав чомусь гіркий присмак. Із-за вікна мого будинку в тепер уже місті-герої Харкові доносилося відлуння якихось дивних, незвичних звуків. У голові роїлися думки, закрадалися сумніви, подекуди з’являвся навіть страх:

- Вибухи?

- Та ні. Мабуть, якісь ремонтні роботи…

- Ремонтні роботи о 5 ранку?

Коловорот думок обірвав телефонний дзвінок від рідного брата з Київської області,  міста Ірпінь:

-Сестро, ви як? Почалася війна! Київ бомблять! Ви як? Якщо є можливість заберіть маму з Дворічної!!!

«Діти, головне щоб не було війни», - так ось про що говорила моя люба старенька бабуся. Ось чому Ніна Максимівна так часто про це повторювала. На жаль…. І на наше покоління випало це страшне випробування!

Вибухи то лунали, то на якийсь час припинялися. І в ці короткі хвилини тиші  з’являлася надія: «От і все, зараз це жахіття закінчиться, стихне». Але ні….

Пролунав ще один телефонний дзвінок. Це була моя мама. Вона жила на той час у невеличкому мальовничому селищі Дворічна Куп’янського району Харківської області. Так, це саме  те містечко,  яке з лютого  по вересень  2022 року було під окупацією російських військ, а  зараз його  стерто з лиця  Землі їхніми ж ракетами та бомбами.  

Маму вдалося забрати звідти в той же день, на щастя.  Деякий час, з 5 березня по 26 травня 2022 року,  наша тепер велика родина жила в Хмельницькій області  (як дивно пам’ятати той період до найменших дрібниць і водночас забути про зміст, наприклад,  вчорашньої розмови з сусідкою). Мій рідний брат у березні 2022 року вступив до лав ЗСУ і пішов захищати нашу країну, брав участь в обороні Запорізької та Донецької області.

5 серпня 2022 року його було нагороджено відзнакою Президента України «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ».

Бути далеко від рідного дому – це нестерпно. Життя ніби зупиняється. Тому 27 травня 2022 року (це була сонячна п’ятниця) я вперше з початку повномасштабного вторгнення переступила поріг рідного 113 ліцею. Робота рятувала від важких думок про маму, яка вимушена була жити далеко від рідного дому, брата, який ризикував своїм життям заради свободи й незалежності нашої держави, Дворічну - моє рідне містечко, де я народилася та виросла.

Найбільше й найзаповітніше моє бажання – перемога нашої держави України. Я хочу, щоб у країні настав мир, люди повернулися в рідні оселі.

А особисто для себе – ступити ще раз на поріг рідного Дворічанського краю, прогулятися вулицями свого дитинства й обов’язково сходити на могилу до тата, чого зараз, на превеликий жаль,  зробити не можу.

Іноді заплющую очі, згадую дитинство, свою бабусю й усвідомлюю,  що в майбутньому і я буту тією старенькою, яка говоритиме без упину; «Діти, головне, щоб не було війни!»