Стеценко Аріна, 1 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Шосткинське вище професійне училище" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Форостина Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Здавалося, що все це – просто страшний сон. Війна, руїни, страх і горе. Але 1000 днів минуло, а я все ще тут, у Шостці - моєму рідному місці, намагаюся жити далі. Мені 15 років, і за ці три роки я вже не та дівчинка, якою була колись, як і кожен українець, ми змінилися і більше не будемо такі, як раніше.

Я навчилася багато чого, але чесно кажучи, я б не хотіла, щоб такою ціною відбувались ці зміни.

Коли все почалося, я не могла повірити, що таке можливо в наш час. Ми живемо в 21 сторіччі і таке слово, як «війна» я і не очікувала мати в своєму житті.  Шостка завжди була для мене домом, де все знайоме і безпечне. Кожна вуличка, якою ми гуляли з сімʼєю або друзями, завжди  були для мене чимось рідним і приємним. Але війна змінила це назавжди. Спочатку були вибухи далеко, потім тривожні новини і багато людей почали покидати місто. З часом Шостка опинилася в так званому кільці, бо навколо нас вже були окупанти.

Знайомі міста все частіше зʼявлялися в новинах: «Росіяни завдали удар по Глухову..», «У місті Конотоп пролунало декілька вибухів»…

Я пам'ятаю той день, коли ми з родиною вирішували, що робити. Ми хвилювалися, але лишилися вдома. Тоді ще було важко уявити, що війна затягнеться на стільки днів.

Школа відразу зачинилась, і ми перейшли на дистанційне навчання. Спочатку це здавалося чимось новим і навіть цікавим, але швидко набридло. Вчителі намагалися допомогти, але коли навколо вибухи і жахливі новини, складно зосередитися на уроках. Серед сусідів та друзів, ми намагалися підтримувати одне одного, але інколи всі мовчали.

Ніхто не знав, що буде далі. Але завжди сподівалися і вірили у найкраще.

Я часто згадую ті довгі ночі без сну. Ми сиділи в підвалі, під час повітряних тривог, переглядаючи новини в надії не побачити там жахливих кадрів моєї маленької батьківщини. Мама завжди намагалася нас заспокоїти, але я бачила, що вона сама хвилюється. Вона теж змінилася за ці 1000 днів, стала серйознішою і більш мужньою.

Однак серед усіх цих страхів і болю були й інші моменти.

Наприклад, коли ми з мамою пекли хліб, тому що в магазинах його не вистачало. Тоді я зрозуміла, як важливо підтримувати одне одного в найтяжчі часи. В нашому селі було місце, в яке всі бажаючи привозили продукти і допомогу для наших військових. І одразу дізнавшись про це, ми також долучились. Хоча це були маленькі справи, вони давали відчуття, що я теж можу зробити щось корисне.

Війна навчила мене цінувати прості речі: мирне небо, теплі вечори з родиною, коли ви всі у теплій сімейній атмосфері можете сидіти і годинами спілкуватись, можливість ходити до школи і бачити своїх друзів і вчителів. Я зрозуміла, що ніколи не варто сприймати це як належне.

Тепер кожен день – це подарунок, і я намагаюся жити так, щоб бути корисною і не втрачати надії, ніколи не відкладати те, що вже давно бажаєш, бо треба продовжувати жити заради себе.

Я хочу вірити, що цей кошмар колись закінчиться, і ми знову будемо жити у мирній країні. Коли я думаю про те, як прожила ці 1000 днів, то розумію, що війна зробила мене дорослішою. Вона навчила мене бути сильною, цінувати життя і не втрачати надію. Я не знаю, скільки ще це триватиме, але вірю, що після кожної бурі настає мир. І я мрію про той день, коли прокинуся вранці, а війна буде лише спогадом.