Окупанти дуже притісняли людей у селі. Але українці згуртувались, допомагали один одному. Навіть друзі з вільної території знаходили способи підтримки

Ми з Миколаївської області, з Баштанського району, село Євгенівка. Були в окупації вісім місяців, нікуди не виїжджали. Ми вранці встали, і нам діти подзвонили. Сказали, що війна. 24 лютого вона почалася, а 18 березня вже ми були в окупації. 

Ми не очікували цієї війни, того, що так звані «брати» будуть топтати нашу землю. Дуже боялися БТРів і танків. Було страшно, коли росіяни з автоматами ходили по вулиці. Усі тоді ховалися. Техніка їхня заїжджала, машини з військовими. Вони ходили по дворах, щось шукали. 

Продуктами ділилися одне з одним. Ми живемо в селі, у мене була корова, кури. Я сусідам роздавала молоко, яйця, кому було потрібно. А десь через місяць окупації наші люди прорвалися в Херсон і почали завозити нам продукти. Звичайно, дуже були ціни завищені, хоча можна було купити хлібину, борошно, олію. А це найголовніше, що нам було тоді потрібно. Ми пекли коржі, так і виживали. Пенсію тоді отримали в лютому востаннє, а потім аж у жовтні чи навіть листопаді. Ми всю окупацію виживали, хто як міг. До нас не могла доїхати пенсія.

Коли не було зв'язку і не можна було почути голоси дітей – це для нас було найстрашнішим. Я дуже за них хвилювалася, а вони знали, що ми в окупації, і переживали за нас. 

Мої подруги, які знали, що я в окупації, поповнювали мені рахунок телефону, щоб я могла дзвонити. І морально мене підтримували. Це було до глибини душі зворушливо. І те, що люди одне одному допомагали, ділилися. Росіяни глушили зв'язок і прослуховували телефони. Треба було бігати й шукати місце, звідки можна зателефонувати. 

Наше життя змінилося. Погляди помінялися, ставлення до людей. Є такі люди, яких я до окупації поважала, а потім побачила, які вони насправді, і перестала поважати. 

Звісно, психіка порушена. Ночами не спимо, дослухаємося, чи нема прильотів. Це страшно. Чекаю, коли вже закінчиться війна. Дякую Фонду Ріната Ахметова. Нам від нього привозили гуманітарку вже після окупації. Ми дуже вдячні всім волонтерам, які нам допомогли. І світло нам зробили, якого не було дев'ять місяців, і продукти привозять. 

У нас зараз розмінування відбувається, і коли працюють сапери й чути вибухи, я просто сідаю і плачу. Я не знаю, що може допомогти мені. Може, з часом стане легше. 

У нас дуже багато людей із села не виїхали під час окупації, не залишили свої домівки. Ті будинки, які люди покинули, орки розграбували. Людям просто нема до чого повертатися. 

Я думаю, що в цьому році до літа вона повинна скінчитися. І тоді в Україні все зміниться. Хочеться, щоб усе було, як раніше: щоб ми тихо, вільно жили. Щоб я лягала спокійно, і так само спокійно вставала. Щоб я розуміла, що в мене над головою нічого не висить і що на мене ніколи не впаде ракета. Щоб  діти до мене могли приїхати, щоб онук у мене бігав у дворі, та був мир. Щоб я могла поїхати до сестри в Житомир чи піти до брата в гості, коли схочу. Я хочу миру і спокою в Україні.