Снігурівку росіяни дуже обстрілювали, а потім окупували. Росіяни поводились з нашими людьми гірше, ніж звірі

Я пенсіонерка зі Снігурівки, живу в районі птахофабрики. Мені 62 роки. Ми з чоловіком пробули весь час в окупації. 

Ніколи не думала, що таке може статися з нами. У нас є корівка. Вийшли її доїти, і якраз почали бахкати. Це бомбили Миколаїв. Навіть словами не передати, який це був страх, коли нас обстрілювали! Бомбили нас із усіх боків. І боялися ми не за себе. 

У нашого меншого сина троє маленьких діточок: найменшому на той час було чотири місяці, старшому - сім років, а середньому - шість. І от, старший його собою накриває й каже: «Не бійся, я з тобою». Дітей ми відправили з дому, а самі залишилися.

Росіяни до нас зайшли 19-го, а 21 березня діти виїхали. Бо малечі таке не треба переживати. Вони навіть зараз, як приїхали додому, бачать наш літак і ховаються в хату, бо дуже злякалися.

Нашій птахофабриці дісталося найбільше. Окупанти жили через дві хати від нас. Крали в людей все, що хотіли. По сусідству з порожніх хат, звідки люди виїхали, вивезли все: постільне, бойлери, меблі, навіть котли відрізали. Було страшно.

Зараз ми уже трохи оговталися, а раніше жили без світла, води. Збирали дощову. Навчилися воду економити та робити все, щоб вижити. Головне – що таки вижили. Швидше б їх вигнали зовсім! Їх і людьми назвати тяжко. Навіть звірі так не вчиняють, як вони. Забирали наших хлопців, а потім дуже побитими повертали.  Із наших вулиць одного тримали більше місяця, і другого забирали. Один був в обороні. Дуже хлопця били…

Дуже було страшно, коли катували людей. Ми не бачили самих катувань, але бачили людей після того, як їх відпускали. А ще дуже шокували обстріли. Бомбили нас щодня всі вісім місяців окупації. Сподіваюся, усе найстрашніше ми вже пережили.

Вже в кінці, коли росіяни виходили, нас дуже бомбили. Людям хати зруйнувало, а наша вистояла. Шокувало, коли прилетіло через дві хати. Найстрашніше – бачити це. Коли воно десь далеко, тоді не так страшно. А коли це трапляється з тими людьми, які поряд із тобою, яких ти знав усе життя, – це просто жахливо. Коли прилетіло, то росіяни швидко приїхали, сфотографували все, трупи прибрали, а потім розповідали, що це наші ЗСУ. 

Зараз у нас вода є, світло, Інтернет. Ми вже як цивілізовані люди. У першу чергу світло зробили – доволі швидко, дякуємо. А потім і воду дали. Тепер у нас усе є.

Сподіваюся, що скоро наші їх виженуть. Я вже мрію, щоб мої внуки восени пішли до школи, а не вдома вчилися онлайн. Будемо сподіватися, що все буде Україна, що ми переможемо. Хочеться, щоб це сталося якнайскоріше. Бажаємо нашим воїнам, щоб вистояли й повернулися.