Ліннікова Валерія, 11 клас, КЗ «Маріупольський НВК «Ліцей-школа №48» Маріупольської міської ради Донецької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котляр Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи може одна людина змінити життя? Я думаю, що так. В  один момент саме одна людина перевернула наше життя на «до» і «після» для всієї України. Ніхто не очікував, що таке станеться у ХХІ столітті. Ніхто не думав про такі методи досягнення цілей.

19 лютого 2022 року (за тиждень до переломного дня). Ну що ж, перший запис. Сьогодні, коли я йшла до школи, було чутно вибухи. Але це для мене не в новинку, бо війна в Україні почалася ще в далекому 2014. За вісім років вибухи вже стали буденністю для нас, тож це нікого не дивувало. Усі розуміли, що якщо щось почнеться, то в нас все готово.

Так, в Маріуполі немає якісних бомбосховищ, але всі використовують для укриття підвал. Ми постійно приносили свіжу воду, свічки та інше необхідне для укриття. Ніби готувалися…

24 лютого (день, який перевернув усе життя). Сьогодні я прокинулася від дуже гучних вибухів, такі я останній час чула років вісім тому. Якщо чесно, мені було дуже холодно. Як виявилося потім, у мене була температура. Десь о п’ятій або шостій ранку нам подзвонив мій батько і сказав, що почалося повномасштабне вторгнення. Весь день пройшов, як в тумані. Увечері ми зрозуміли, що залишатися на окраїні – не  найкраща ідея, тому поїхали до центру в готель, де і залишилися на ніч.

25 лютого (2-й день війни). Ми не можемо залишатися в готелі… Їдемо далі…

27 лютого (4-й день війни). Сьогодні ми поїхали до наших друзі в селище під Маріуполем. Там було світло, і ще був зв’язок. Вони запропонували нам залишитися в них. Уже тоді було зрозуміло, що ніхто не буде оголошувати евакуацію.

4 березня (9-й день війни). Уже шостий день ми знаходимося у друзів нашої сім’ї, і це вже трохи втомлює. Кожні пів години бігаєш з дому до підвалу, спиш на підлозі у вітальні.

Дуже холодно, уже четвертій або п’ятий день немає ні води, ні світла, ні зв’язку. А в наших сусідів був генератор! Звісно, ніхто не хотів ділитися таким дорогоцінним приладом, проте вони сказали, що якщо ми дамо бензин, то вони з радістю дадуть нам генератор. Ніхто з наших сімей не хотів витрачати бензин. Тоді ми згадали, що біля сусіднього будинку стояла потрощена машина, в ній залишилося трохи бензину. Це був наш порятунок. Ми з мамою вирішили поїхати, ризикуючи, додому, щоб нагодувати нашого собаку, якого ми змушені були залишити вдома. Це був наш біль.. Ми постійно думали про нього, але ж виходу не було.

Раптом над нами пролетів ворожий літак. Вибухи… Пожежа… Це був останній раз, коли ми були вдома.

5 березня. Сьогодні вночі ми «зловили» інтернет і дізналися, що в Маріуполі буде «зелений коридор». Наша сім’я вирішила ризикнути та виїхати до Запоріжжя. По дорозі ми бачили жахливі картини, які я запам’ятаю на все життя: багато тіл із відірваними руками, головами та іншими частинами тіл. Коли їхали, то почався обстріл маленького селища, через яке ми проїжджали.

Було дуже страшно, але нам пощастило. Ми дібралися до Запоріжжя цілими й неушкодженими.

25 березня. Ми вирушаємо до Дніпра. Тиждень живемо з нашими друзями. Тепер вже навіть дивно, що тут є їжа, вода і світло… Обстріл міста! Бабуся вирішила, що нам треба їхати з України.  Отже, ми відправилися до кордону з Молдовою. Так почалися наші закордонні мандри.  

4 квітня. Ми проїхали шість країн за тиждень та опинилися у Франції. Було некомфортно в чужій країні, але тут ніхто не стріляв. Так почалася нова глава мого життя…