Орос Сніжана

8 клас, Нанківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчителька, яка надихнула на написання – Шутко Ірина Дмитрівна

Війна. Моя історія

Я, Орос Сніжана Олегівна, проживаю у звичайній українській родині: батько Орос Олег Васильович, мама Орос Ольга Василівна та сестричка третьокласниця Анастасійка, в мальовничому куточку Закарпаття, селі Карповтлаш, Хустського району, Закарпатської області.

Спогади… Страшні слова…Війна…Біль…

Четвер 24.02.2022.

Мама розбудила мене і сестру в школу. Була сьома ранку. Ми неохоче збирались до школи. У дверях нас зупинила мама. Вона виглядала нервово, руки тряслись, погляд переляканий та засмучений. В ту хвилину я почула найстрашніші слова у моєму житті: «Сніжан…Сьогодні ви не йдете до школи. Почалася війна». В цю хвилину я не розуміла як щось може бути подібне у 21 столітті. Війна у 21 столітті “НІЗАЩО! “звучить абсурдно. Ці хвилини дуже поміняли життя нашої сім’ї та мене. У кожного появились свої страхи та переживання.

Я відключила телефон. У мене в голові вирувало багато різних думок.:» Ми переїдемо?», «Ми не загинемо!», «Чи заберуть батька на війну?», «Як ми будемо жити далі?» і ще тисячі подібних думок. Я почула як батьку подзвонили. Цей дзвінок змінив кардинально всю ситуацію, йому подзвонили із військомату. Його просили терміново з’явитися у військомат. У цю хвилину моя паніка та мамина злились воєдино. І знову … Вихор страшних, нових думок. «Як ми будемо без батька?», «Його заберуть на війну. Він не загине?». Батько взяв документи і пішов у місто. У цей час у мами була страшна паніка. Вона дуже важко переживала відсутність батька. Мамі дзвонили майже всі. Вона від безпорадності почала збирати валізи. Я із сестрою теж складали свої речі. Через деякий час батько повернувся і повідомив новину. Його забирають на військові навчання в Мукачево. Він зібрав речі: одяг, документи, їжу. І пішов… Його взяли у 128 гірсько-штурмову бригаду. В ті хвилини в мені ожив такий величезний страх, він був настільки сильним, що я відчувала його вперше в житті. Страх за втрату рідної людини.

Через годину моя мама, тітка і хрещена поїхали в місто Хуст на покупки продуктів харчування. Мене залишили за старшу доглядати менших дітей. Ми сиділи і розмовляли. Нам всім було дуже сумно. Ми не знали , що буде далі. Від безпорадності нам залишалось тільки сидіти та чекати. В місті були затори, ажіотаж на заправках, що сильно сповільнювало покупки. Більшість людей виїхало, і виїжджали за кордон дуже важко. Моя знайома писала, що цілий день були на кордоні. Через деякий час моя мама повернулась. Ми пішли додому.

Кожну ніч ми закривали вікна, щоб світло не світило на дорогу, щоб будинок було слабо видно (ми проживаємо у невеликому лісочку, на околиці села). До речі, вчились ми дистанційно.

12 березня 2022 рік. Пролунала перша у моєму житті повітряна тривога. Що тоді я відчула. Не знаю. СТРАХ, СМУТОК, ЗЛІСТЬ, ПАНІКУ ми спустились у підвал. Мама заздалегідь все підготувала. Нас підтримували всі рідні, друзі, знайомі. Цей звук я чула вперше, від якого в мене і тепер холоне кров. На все життя залишиться в голові. Повітряна тривога тривала тоді 2 години.

Батько був на навчаннях. Вже 25 березня його відправили на війну. Мій страх тоді був невгамовний. Думки про нього ніколи не покидали мене. Я завжди молилася.

На щастя, він кожного вечора, у певний час дзвонив мамі. До одного моменту.

10 грудня 2022 рік. Батько не подзвонив. Не вийшов на зв'язок. Ми подумали, що не встиг, чи щось подібне. Але… На другий день те саме. Ніяких новин. Він навіть не включав інтернет. Ні дзвінків, ні повідомлень.

12 грудня. Всі переживають. Моїй тітці, тобто татовій сестрі, прийшло одне від нього повідомлення «Я ЖИВИЙ». Одне-однісіньке із двох слів, а скільки радості і життя вселило в нас.

13 грудня батько подзвонив мамі, і сказав «Я живий» та скинув трубку.

15 грудня батько повністю вийшов на зв`язок і знову дзвонив кожний вечір. В ті дні він був під Бахмутом, тож й не писав, не дзвонив. Але на щастя все обійшлося, все стало на свої місця.

9 січня 2023 року. Мама була на роботі. До нас повинна була приїхати тітка. Але прийшла не тільки тітка, а й батько. Тоді я побачила його рівно через рік. Моїй радості не було меж. Я плакала, сміялась і була щаслива. Раді зустрічі були всі: рідні, знайомі, сусіди. Але…Але щастя тривало недовго.

22 січня 2023 року тато повернувся на війну. І знову стрес і переживання.

Дата, 16 травня 2023 року, запам`ятається мені на все життя як найкраща дата мого життя. Батько повернувся. Повернувся назавжди.

На щастя, ці емоції не можна описати словами. Те, що більше не треба думати «Живий!».

На цьому моя історія не закінчується бо попереду ще ціле життя. Ще тисячі історій та спогадів. Моя історія показує, що після найтемнішої ночі настає світанок, а сильний дощ закінчується веселкою. Завжди є вихід із ситуації наскільки важко, довго і болісно це б не було.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!