Гуляйполе майже зруйноване російськими обстрілами. Зараз там немає води, світла та газу. Але люди все одно хочуть повернутись туди, де все рідне, де пройшло їхнє життя. 

Перші хвилини війни застали мене вночі. Почали бомбити, і я сиділа вдома в підвалі. Там я топила, пила чай, намагалася заспокоїтися. Було дуже страшно, тому що поруч стояли танки. 

Вдень було страшно навіть вийти в туалет, бо бахкало, і скло повилітало у літній кухні.

Я довго не хотіла виїжджати, бо тут у мене не було ні родини, ні знайомих. Але настав момент, коли стало очевидно, що залишатися небезпечно. Я виїжджала під обстрілами, уночі збиралася без світла, бо там не було ні світла, ні води, ні газу. Встигла взяти лише найнеобхідніше. Через місяць я приїхала знову, щоб забрати посуд, постіль, подушки та ковдри.

Важко було приїхати в нікуди. Добре, що тут мені допоміг начальник, допоміг знайти квартиру. Я підтримую себе і родину, як можу. 

Дуже часто ввечері бахкає, запускають ракети, і навіть від грюкання дверей у мене серце стискалося. 

У Гуляйполі зараз немає світла, води та газу. Не знаю, як там буде зимою, бо топити нічим, і жити важко. Вдома у мене є садок, рози, смородина. Я залишила там собаку та двох котів. Коли приїжджала, котів не було, собака була сама. Я привезла їй їжу, але взяти її з собою не могла і не можу, бо вона велика. Дай Бог, щоб війна швидше закінчилася, і я змогла повернутися додому.