У Снігурівці окупанти катували людей. Через обстріли не було світла та води. Виїхати було складно через безліч блокпостів. 

Близько 5:30 ранку зателефонував старший онук, який був під Херсоном. Він сказав, що їх бомблять. Спочатку я не зрозуміла. Ми прокинулись із чоловіком. Тоді бомбардували Чорнобаївку - це був великий стрес. Зараз згадую все, як у тумані, але тоді я взяла себе в кулак.

19 березня росіяни зайшли в наше місто і окупували його. Хто міг, той виїхав, людей залишилось мало. Було надзвичайно важко. Вісім місяців ми жили без світла, без води. Використовували струмочки, збирали дощову воду, боролися за життя. Я знала, що потрібно вижити на зло ворогам.

Наш куточок міста підтримував один одного. Молоді допомагали старшим, запитували, чим можна допомогти. Це дуже підтримувало. Коли йшла вулицею і зустрічала знайомих, вони раділи, запрошували до себе, ділилися тим, що мали. Я учитель, знала багатьох, і намагалася теж допомогти. Люди привозили гуманітарну допомогу, ділилися крупою, цукром, олією. Пам’ятаю, я прийшла додому щаслива і сказала чоловікові: “Не все ми тут загубили, ще є люди”, і це давало силу. Колишні учні також допомагали, чим могли, сусіди приносили воду зі струмочка.

Росіяни “розважались” мінометами, гарматами, кулеметами, стріляли по всьому. 

Військові часом підходили і зізнавались, що стріляти було страшно і для них. 

Інформації майже не було, зв’язку не було постійно. Лише зрідка дізнавалася новини. Коли впіймала зв’язок, син з-за кордону розповідав про Ірпінь і Бучу. У Снігурівці також катували людей, загинули мої сусіди. Вони ні в чому не винні. 

Я мрію, щоб війна раптово скінчилась. Ми тримаємось, покладаємося на патріотизм. Коли прокидаєшся і бачиш весну, квітучу вишню, красу навколо, усвідомлюєш, що війна є війна. Дай Бог, щоб усе закінчилося, і вистачило нам сил.