Я була вдома... Подзвонила сестра: "Нас бомблять кацапи! Почалася війна!"

Не вірилося... Я вийшла на двір... Була суцільна тиша... Було дивно і ЖАХЛИВО!!! Очевидці прильотів і сьогодні розповідають цей жах зі страхом і відчаєм у очах....

Атаки шахедами... Коли бачиш, як палає твоя Батьківщина... Хочеться туди побігли, полетіти, та не можна... 

З родиною зараз разом. В Україні. Не страшно. Ми вдома.

Я працюю в магазині. Ми кожного дня бачимо військових, які постачають зброю на перші лінії... На початку повномасштабного вторгнення  до нас завітала жінка з донькою. Вони попросили погрітися. У розмові з'ясувалося, що люди з Харкова. Вони не знали, що з їх будинком... Вони разом з чоловіком, утрьох, возили зброю!!! Дружина і донька вирішили бути поруч з батьком і чоловіком.... Без страху і сумніву... Поруч, у любих обставинах! Немиті, недоспані, холодні, але разом! Але на своїй Землі! Це був шок для мене... Молюся за них! Сподіваюся, вони живі, здорові і РАЗОМ...

Робота є, але заробітки погані... Країна бідує... Місце, в якому я народилася і виросла, та зараз працюю, весь час говорить про війну! Там очі голодних, немитих, втомлених воїнів! Я бачу їх постійно ті чорні руки... Це біль, який не передати... А так хочеться їх заховати від усіх проблем і бід! Спасти! Та рятують вони...