Я з Запоріжжя, як завжди о 5.30 відвозила чоловіка на роботу, а по радіо вже лунали тривожні новини, я сиділа в машині і ревіла, не взмозі в це повірити! Вдома вже зрозуміла, що накази чоловіка останні 2 місяця зібрати всі докуименти і тривожну валізку - не пусті звуки, стала все збирати. Стояла ще прикрашена ялинка і я попросила дітей прибратися. Вже в цю ніч ми вперше збігали в бомбосховище у школу навпроти...

Три ночі ми спали в бомбосховищі, а в хвилини тиші маніакально дивилися телевізор, з надією почути, що все закінчилося, але там одні жахи. 3 березня ми виїіхали караваном і три дні добиралися до Словаччини. Зараз тут живемо, але до кордону 20 км, не хочу їхати далі, чекаю перемогу і буду найперша вдома!

Розрив з родиною, з друзями, нова країна, нова мова, відсутність роботи і нерозуміння деякими іноземцями всієї глибини нашої трагедії. Події шокують щодня - Буча, Маріуполь, Херсон, Кременчук, боюсь навіть думати, що твориться на окупованій території моєї області.

Війна погано позначилась, з чоловіком дуже віддалилися, зараз він приїхав зі своєю мамою-інвалідом, але ми стали різними людьми. Він втратив роботу, тут себе не знайшов, з першого дня має лише пессимістичні думки стосовно майбутнього України і цими думками отруює наше життя.

Натовп волонтерів на кордоні, коли ми заїджали. Тут, в Словаччині, чарівна родина словаків, яка створила гуманітарний штаб і досі нас підтримують.

Я працюю дистанційно викладачем в університеті. Якщо змусять повертатися, не знаю, що робити. 

Залишилась м'яка іграшка з дому, яка завжди стояла на моєму робочому столі, наші сімейні фотографії, де ми абсолютно щасливі, але навіть не уявляли тоді цього. Та спортивний костюм, в якому жила в бомбосховищі і їхала всю дорогу, і тут ходила перші 2 місяця, бо інші речі не встигла взяти.