Я була дома в м. Авдіївці, вранці збиралася на роботу і прочитала новини, була шокована, не могла повірити в те, що це насправді відбувається по всій Україні. Хоча думали, що почнуться бойові дії в нашому місті, яке знаходиться на лінії розмежування, і де постріли не припинялися.
Труднощі були спочатку, коли терміново потрібно було виїжджати з маленькою дитиною самою без чоловіка. Дуже важко було з сумкою, в якій були речі першої необхідності, вона була надважка. Всі люди в потязі були налякані, ніхто не намагався допомогти, кожен думав про себе, щоб скоріше виїхати в безпечне місце. Потім важко було знайти житло, ставлення деяких людей вражало, наче ми живемо в різних країнах, ніхто не хоче зрозуміти, допомогти. Багато людей піднімало ціни на оренду житла навмисно, наживалися на нашому горі. Хоча ми вимушені були залишити все у своєму місті.
Був брак коштів, але дуже допомогали гуманітарні центри допомог. Зараз ми живемо разом з моїм чоловіком, донечкою та мамаю. Але мій брат залишається в Донецькій області, допомагає з евакуацією людей. Дуже переживаємо за нього постійно. Він майже кожного дня буває у нашому місті, де обстріли не вщухають.
Мені дуже сподобалися центри матері і дитини, які були на залізничних вокзалах у кожному місті. Як діти гралися в них, в дорослі спали на підлозі на матрацах. Організатори пропонували відпочити, кормили, надавали засоби гігієни. Робота є. Працювала і до війни, і зараз юристом. Хоча розтрати збільшилися, треба орендувати квартиру, тому грошей все ж не вистачає.
